6 клас. Історія Стародавнього Світу

Давній Рим

Давній Рим 2


6 клас Документ VK

 Римський період античних держав на території і України. Боспорське царство.

На межі нашої ери у розвитку міст Північного Причорномор'я відбу­лись великі зміни, пов'язані з включенням їх в орбіту римського впливу. У середині І ст. до н. е. Ольвія і Тіра були захоплені та зруйновані гетами на чолі з вождем Буребістом. Лише у середині І ст. почалось відродження давніх полісів, коли ця територія зацікавила правителів імператорського Риму. Відбувається відновлення Ольвії та Тіри. На межі II—III ст. ці міс­та переживають господарське піднесення: зростає кількість населення, роз­вивається ремесло, міста карбують власну монету. У господарстві цих міст відбувається суттєве зрушення. У попередню епоху головним джерелом ба­гатства міст була хлібна торгівля. Хліб вирощувався у сільській окрузі — хорі. На початку нової ери основою господарства хоча і залишається сіль­ське господарство, але вагомим чинником розвитку міст стає посередницька торгівля з варварськими племенами. Розвиток ремесел, виноробства був пов'язаний виключно з потребами жителів міст.

Особливий інтерес Риму до регіону спостерігався у період війн До-міціана і Траяна з даками. Після підкорення даків і утворення провінції

Дакія у Тірі в 117 р. з'являється римський гарнізон. Але місто не було включено до складу імперії, а зберігало певну свободу. Римський гарні­зон у місті перебував до середини III ст. Так, завдяки йому було відбито напад племені Карпів у 214 р. Але після ліквідації римської провінції Дакії доля Тіри була передбачуваною. Наприкінці 50 — на початку 60 pp. Ill ст. Тіра була захоплена і зруйнована готами.

Дещо схожа доля простежується і в розвитку Ольвії. У І ст. тут після занепаду відроджується життя і відновлюється міська громада. У господарському розвитку відбуваються деякі зміни. Як і Тіра, на межі II—III ст. Ольвія переживає господарське піднесення. Основою цьо­го піднесення також стала посередницька торгівля з варварськими племе­нами. Водночас Ольвія вже не є одним з головних виробників хліба в ре­гіоні. Тут починає активно розвиватися виноградарство і ремесла. Але продукція цих галузей в основному спрямовувалася на власне споживання або на нерівноцінний обмін із варварами. Прикметною ознакою життя в останній період життя міста було те, що держава забезпечувала громадян хлібом і вином за фіксованими мінімальними цінами.

На відміну від попередньої епохи, хору міста складають не сільські поселення і маєтки, а укріплені городища. Це свідчить про нетривкість ситуації у відносинах із варварами.

Наприкінці 60-х pp. II ст. в Ольвії розміщується римський гарні­зон. Рим допоміг місту у війні з тавро-скіфами. Це на деякий час стабі­лізувало становище міста. За імператора Септимія Севера місто, перебу­ваючи за межами кордонів Римської імперії» отримало право автономії. Після виведення римських військ у середині III ст. Ольвія була зруйно­вана готами, а вцілілі жителі залишили її.

Загибель Тіри й Ольвії була пов'язано не з кризою античної циві­лізації, а з навалою варварів.

2. Херсонес

Римський період в історії Херсонеса починається з І ст. до н. е., ко­ли місто позбулося залежності від Боспорського царства і потрапило під контроль Риму. В історії Херсонеса це дістало назву «перша елевтерія» (свобода). Місто отримало спеціальні права від Юлія Цезаря. Цей статус міста був більшим, ніж «автономія», яким користувалися Тіра й Ольвія. Але після загибелі Цезаря незалежність Херсонеса знову опинилась під загрозою. Спалахнув новий конфлікт з Боспорським царством, яке нама­галося заволодіти містом. І на цей раз Рим втрутився у конфлікт на боці Херсонеса. Октавіан Август у 24—25 pp. до н. е. підтвердив право елев-терії. Ця подія була настільки важливою, що від неї почали вести нове літочислення у місті. Проте обсяг прав був меншим, ніж при Цезарі.

Громада Херсонеса погоджувалась на такі права з огляду на те, що місто не могло себе самостійно захистити від варварської небезпеки і-за-зіхань Боспору.

Цікаво знати

Боспорський цар Асандр намагався захопити Херсонес за допомо­гою шлюбу свого сина з донькою одного з поважних громадян міста Гікією. Молоді оселилися в будинку батька дівчини. Син боспорського царя впро­довж двох років таємно від дружини приводив до будинку по декілька солдатів і ховав їх у підвалах. Вони мали при слушних обставинах від­крити ворота міста для військ боспорського царя. Гікія випадково викри­ла це і, як справжня патріотка, заблокувала їх у підвалі та підпалила бу­динок. Загинуло 200 воїнів разом з її чоловіком. За цей подвиг Гікії було обіцяно, що вона після смерті буде похована в межах міста. На її честь було зведено дві статуї. Одна з них із зображенням Гікії в бойових обла-дунках була також викарбувана і на монетах Херсонеса.

На кінець І ст. Херсонесу стали загрожувати сармати, які об'єд­налися з кримськими скіфами. На допомогу місту прийшли римські війська і флот, які здійснили низку десантних операцій на узбережжі Криму і завдали поразки скіфам і сарматам.

Для більшого контролю над Кримом неподалік сучасної Ялти на мисі Ай-Тодор було засновано воєнний табір Харакс. Для пересування ле­гіонів у південно-західній частині Криму навіть було збудовано римську дорогу. Перебування римських військ у місті та околицях було постійним лише із середини II ст. впродовж 100 років. У цей час Херсонес отримав нові права — другу елевтерію.

Присутність римських військ забезпечила стабільність у регіоні. Це стало підґрунтям для господарського піднесення Херсонеса на зла­мі II—III ст. У цей час спостерігається зростання сільськогосподарсько­го виробництва, ремесел і посередницької торгівлі. Головними товара­ми на продаж поряд із хлібом стають солона риба, сіль, вино.

На відміну від Ольвії та Тіри, Херсонес не був зруйнований варва­рами. За допомогою римських військ було усунуто загрозу, що нависла над містом у середині III ст. Згодом Херсонес стає важливим опорним пунктом Східної Римської імперії (Візантії). Він проіснував до XIII ст.

Боспорське царство   

Після поразки Мітридата VI Євпатора в історії Боспорського царства розпочинається період, який тісно пов'язаний із Римом. Він тривав із І ст. до н. е. до VI ст. н. е., коли Боспор став складовою частиною Візантії.

У 50-ті pp. до н. е. царем Боспору був Варнак, син Мітридата VI. Він проводив обережну політику, яка була спрямована на відновлення батьківської спадщини. Скориставшись першою громадянською війною у Римі, він зумів відновити владу над більшістю володінь батька. Але в битві біля Зеле у Малій Азії зазнав поразки від Цезаря і незабаром був убитий у Пантікапеї прихильниками Асандра, який захопив владу. Но­вий цар проводив активну внутрішню і зовнішню політику. Він зміцнив кордони держави, приборкав підвладні варварські племена і здійснив не­вдалу спробу підкорити Херсонес.

У 20 р. до н. е. він відходить від влади, і відтоді всі наступні прави­телі Боспору діють у руслі політики Риму. Ця політика була вигідна для ца­рів Воспору, оскільки головними їх противниками стають варварські племе­на. Боспорські царі носили титул «друг Цезаря і друг римського народу».

Історія Боспору багата на політичні, йодії: змови, перевороти, прав­ління декількох царів. Кордони Боспору то розширювалися, то звужува­лися під ударами варварів.

У І—III ст. відбувається господарське і політичне піднесення цар­ства. Головними галузями господарства були виноробство, соління ри­би, кераміка, металообробка. Важливим також залишалось і виробни­цтво зерна.

Більшість населення держави становили воєнні поселенці, які по­ряд із сільськогосподарською працею і ремеслом несли і військову службу на кордоні. Воєнні поселенці були переважно еллінізовані представники варварських племен. Так, на Керченському півострові була влаштована укріплена лінія з валом, баштами та укріпленими поселеннями. Фортеці й укріплення існували і на Кубанському півострові.

Боспорські царі вели боротьбу зі скіфами, сарматами, готами, гунами.

Від III ст. Боспорське царство зазнає постійних нападів варварських племен. Найбільш руйнівними стають напади готів, а згодом гунів, хоча Боспор і вистояв під їхніми ударами. Занепад Риму став і занепадом Боспор­ського царства. Міста Боспору стають частиною Візантійської імперії в VI ст.

Запитання:

1.      Коли античні центри Північного Причорномор'я потрапляють в ор­біту римського впливу?

2.      На який період припадає розквіт держав Північного Причорномор'я та Криму?

3.     Що таке елевтерія?

4.      Коли і ким були знищені міста Тіра й Ольвія?

5.      У яких містах розміщувалися гарнізони римських військ і флоту?

6.      Хто був головним противником держав Північного Причорномор'я та'Криму?

7.      На яких засадах були побудовані відносини Риму з античними міс-тами-державами Північного Причорномор'я?

8.      Як позначилося на розвитку античних міст-держав Північного Причорномор'я та Криму поширення на них римського впливу?

9.      Які зміни в господарському житті держав Північного Причорно­мор'я та Криму відбулися у II—III ст.?

Історичні джерела про суспільне, господарське життя і духовний світ давніх слов'ян.

1. Походження східних слов'ян і етапи становлення

Будь-який з існуючих народів пройшов довгий і складний шлях свого формування. Наші безпосередні предки — східні слов'яни — не є ви­нятком у цьому загальному процесі. Для них він розпочався, як вважа­ють учені, у другій половині III тис. до н. е. Слов'яни є автохтонним на­селенням Східної Європи.

В історії формування східних слов'ян можна виділити декілька періо­дів: протослов'янський, праслов'янський і давньослов'янський (слов'янський).

Перший період, що охоплює Період III—II тис. до н. е., коли між Дніпром та Віслою, на південь від прип'ятського Полісся, формується група споріднених індоєвропейських землеробських племен.

Під час другого періоду (II—І тис. до н. е.) відбувається освоєння нових районів на лівобережжі Дніпра. У цей період праслов'яни вступа­ють у складні стосунки з кочовими народами українського степу — кім­мерійцями, скіфами. Завдяки скіфам праслов'яни були втягнуті у відно­сини з античним світом.

Після загибелі Великої Скіфії у слов'ян настав новий етап розви­тку. Почало формуватись власне слов'янське суспільство. Вони утворили власні об'єднання племен зі своєю соціальною, політичною структурою. У слов'янському суспільстві відбувається розшарування на бідних і бага­тих. Створюється панівна верхівка.

2. Господарство слов'ян    

Слов'яни вели осілий спосіб життя. Вони сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, боби. Вирощували овочеві культури — ріпу (вона бу­ла так само поширена, як у наш час картопля; їли її в пареному вигля­ді), редьку, цибулю, часник, капусту. Крім цього вирощували льон, ко­ноплі, які були сировиною для ткацтва.

У слов'ян першої половини І тис. до н. е. були поширені дві систе­ми землеробства: підсічно-вогнева і перелогова. Перший сподіб був харак­терним для лісових районів. Він полягав у тому, що в перший рік виру­бували ліс, викорчовували коріння дерев. Після того як дерева висихали, їх спалювали. Важким суком боронували нове поле, змішуючи попіл із верхнім шаром .землі, а тоді сіяли зерно. Оброблена в такий спосіб земля давала високий урожай протягом трьох-чотирьох років. Після цього роз­чищалася нова ділянка лісу, а старе поле на багато років залишали.

У лісостеповій зоні була поширена перелогова система землероб­ства. Ділянку землі засівали протягом кількох років, а після її виснажен­ня переходили на іншу. Для обробітку землі використовувалась соха із залізним наконечником-лемешем.

Хліб був основною їжею слов'ян. Стародавня слов'янська назва хліба «жито» походить від слов'янського слова «жити». Із хліба слов'яни готува­ли напій — квас. Квас не тільки пили. Ним розм'якшували шкіри Для виго­товлення шкіряних виробів. Квасом мились у лазні — він замінював мило.

Поряд із землеробством значне місце у господарстві східних слов'ян займало скотарство. Вони розводили коней, велику рогату худобу, сви­ней, кіз, овець, свійську птицю.

Слов'яни також займались рибальством і полюванням. Навколиш­ні ліси, болота були багаті на звірину та птахів, а в річках водилося чи­мало риби. Підсобну роль у господарстві відігравало бортництво (збиран­ня меду диких бджіл).

Господарство спільно вела велика патріархальна сім'я. Земля, що оброблювалась, перебувала в колективній власності і розподілялась між окремими господарствами. Пасовища та ліси належали всій общині.

Слов'янські племена добре знали різноманітні ремесла: залізороб­не, гончарне, деревообробне та ін.

Значний вплив на розвиток господарства в період II—V ст. мала провінційно-римська культура. Під її впливом удосконалювалася земле­робська техніка, розвивалися ремесла (з'явилось виробництво скла, юве­лірних виробів та ін.), внутрішньоплемінна та міжплемінна торгівля.

3. Поселення та житло

Слов'янські поселення в основному розміщувались біля річок, де були родючі ґрунти. Поселення були невеликими і найчастіше не мали укріплень. Укріплені городища були поширені в районах, які піддавались нападам кочівників.

Найпоширенішим типом житла на початку нашої ери була хата, сті­ни якої робилися з лози та глини. Площа такої будівлі сягала 45—50 м².

Наприкінці IV ст. відбувся перехід до напівземлянок. Стіни зем­лянок складалися з колод. При будівництві такого житла викопували яму глибиною 70—100 см. Із колод створювали зруб, або викладали їх по периметру ями і підпирали стовпами. Покрівля складалася з дере­в'яного каркасу та стріхи з очерету або соломи. Облаштування житла було небагатим: лави вздовж стін, стіл, лежанка, піч (іноді відкрите вогнище). Поблизу 'жител розташовувались господарські ями глиби­ною до 2 м.

4. Слов'янське язичництво

Протягом багатьох століть у слов'ян формувалася система релігій­них вірувань, яку назирають язичництвом. Язичництво слов'ян пройшло тривалий шлях розвитку. Спочатку основою релігійно-міфологічної кар­тини світу стає класична індоєвропейська модель, коли світ богів, су­спільство та космос поділяються на три щаблі. На кожному щаблі боги розміщуються за правилом парних опозицій (протиставлень), коли на противагу позитивному (доброму) богу є бог негативний (злий).

На зламі ер утворилися окремі культи певних богів, які не пов'язані з іншими богами. Для «обслуговування» цих богів утворились окремі гру­пи жерців (волхвів), які одночасно були носіями таємних знань. Найбільш популярними стали боги Перун, Белее, Род.

Основи слов'янського пантеону (сукупності богів) склалися у пра-слов'ян доби бронзи. Вищий, наднебесний світ, очолювали Сварог та Стри-бог. Світлий Сварог пов'язувався зі спокійним, ясним, доброзичливим до людей станом неба. Похмурий «бог-батько», Стрибог уособлював темну, буремну силу, яка могла обернутися як на благо, так і на зло.

На середньому рівні між небом і землею діяли вже їхні сини, які кон­кретизували і здійснювали окремі функції богів-батьків. Це був Дажбог, син ясного неба Сварога, та Перун, бог громовиці, син бога темного й захмарно­го неба Стрибога. Дажбог (перекладається як «бог спеки») був богом соняч­ного світла, тепла, родючості взагалі. Він відповідав за хліборобство та суспільний порядок. Сивобородий поборник демонів Перун-громовик їздив небом на колісниці. Слідом його колеса на небі є блискавиця, грім — то звук його колісниці, а колесо — то сонячний диск. Перун у праслов'ян був богом воїнів. На цьому рівні діяв також Вогонь-Сварожич — найімовірніше, захис­ник ремісників. Тут також були боги-жінки Лада та її донька Леля. Перша була богинею шлюбу, достатку, часу визрівання врожаю, друга — захисни­цею неодружених дівчат, богинею весни й першої зелені.

Головними постатями нижнього, підземного світу були Род — во­лодар землі й усього живого та Велес — господар підземного світу. Велес вважався противником Перуна, провідником душ померлих до потойбіч­ного світу. До богів підземного світу належала, ймовірно, Мати Сира Зем­ля, богиня землі, врожаю, Велика Мати всього живого. Мокош, як її на­зивали, була, вірогідно, дружиною Сварога та матір'ю Лади.

Пантеон богів не залишався незмінним упродовж слов'янської іс­торії. Зміни в господарстві та суспільно-політичному житті обумовили зміни в ієрархії богів. Значно змінився культ Велеса: він став уважати-ся богом скотарства, а згодом і торгівлі. У давнину слов'яни часто ви­користовували при розрахунках худобу, і Велес став захисником купе­цтва та гарантом договірних взаємин. Він також став уважатися богом урожаю, оскільки, як вирішили слов'яни, поховані в землі пращури за­хищають врожай. Під час жнив для Велеса завжди залишали на полі останній сніп хліба. Із Велесом пов'язувалося й володіння потаємними знаннями «волхвування», уважалося, що він — провідник душ помер­лих у потойбічний світ.

Поява військових вождів з їх дружинами та формування підвалин державної влади в І тис.до н. е. спричинило те, що вищим богом стали вважати Перуна. Саме про це, ймовірно, сповіщав Прокопій Кесарій-ський, коли писав, що анти й склавини «вважають, що тільки один бог — Творець блискавок — є володарем усього світу, і приносять йому в жертву биків і всяких тварин».

Слов'янське суспільство більш структурувалося за родом занять та майновим станом. Виділилась правляча верхівка, яка зосередила в своїх руках право перерозподілу виробленої надлишкової продукції.

Трищаблева система змінилась на конічну (пірамідальну). На перед­ній план висунувся бог Сварог та боги, які пов'язані з провідними су­спільними та виробничими функціями: Дажбог, Перун, Лада, Вогонь-Сва­рожич, Велес.

Між богами встановились родинні зв'язки. Цій родині богів проти­стояли сили хаосу на чолі із Чорнобогом (або Дивом).

Поряд із культом цих провідних богів збереглася із незначними зміна­ми віра в богів, які залишилися від праслов'янських часів. Як й інші наро­ди, давні слов'яни вірили в життя після смерті, ушановували духів предків.

5. Венеди

Від часів виділення праслов'ян з індоєвропейської спільноти від­бувався безперервний процес формування слов'янства. Його поділяють на два періоди: венедський (зарубинецька археологічна культура) та антсько-склавинський (пеньківська і празько-корчаківська археологічні культури).

Зарубинецька людність була сусідом войовничих сарматів. Унаслі­док їхніх постійних нападів праслов'яни переселялися на Десну, до верхів'їв Дніпра та Південного Бугу. У Європі вони були відомі як вене­ди. Батьківщина венедів, як описав її давньоримський історик Тацит, охо­плює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров'я й збігається з територією поширення зарубинецької культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). Кінець венедському етапу розвитку слов'янства по­клало Велике переселення народів. Переселення охопило практично всю Європу й суттєво змінило її політичний, культурний та етнічний вигляд.

У II ст. у східному напрямку на Волинь просунулись германські племена готів, винищуючи місцеву слов'янську людність, а звідти доли­ною Південного Бугу вийшли в причорноморські степи. Рятуючись від готів, венеди тікали в Подністров'я- та Подніпров'я. Відтак територія розселення праслов'ян була розрізана готами долиною Південного Бугу на східну та західну частини. Надалі вони розвивалися самостійно, на­буваючи специфічних рис, що врешті-решт призвело до повстання антів Подніпров'я та склавинів Подністров'я й Волині.

У добу панування готів у Причорномор'ї поширилася черняхів-ська культура (III—IV ст.). її пов'язують із названою готським істори­ком Йорданом імперією Германаріха, до якої, окрім власне готів, вхо­дили слов'яни, фракійці й сармати.

6. Гунська навала і слов'яни

Готів із Причорномор'я вигнали в останній третині IV ст. гуни. При­близно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Прави­тель розбитих готів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп'яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й уби­ли Вінітарія. Більшість готів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VI ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була по­ширена пеньківська культура, а склавинів — відповідає празько-корчаць­кій культурі (V—VII ст.). З антами пов'язане існування слов'янського во­єнно-політичного об'єднання, яке називають Антським царством.

У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із Гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смерті Аттіли (453 р.) ця держава розпалася. Складовою час­тиною наступного розселення народів стало Велике розселення слов'ян V—VII ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов'ян. Склавини через деякий час рушили далі, угору по Дунаю й просунулися до річок Одри та Ельби, поступово інтегрую­чись із західними слов'янами.

ПИСЕМНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ДАВНІХ СЛОВ'ЯН

ІЗ «ГЕРМАНІЇ» ПУБЛІЯ КОРНЕЛІЯ ТАЦИТА

46. Тут кордон Свебії. Я не знаю напевно, куди причислити народи певкінів, венедів і фенів — до германців чи до сарматів. Зрештою певкіни, яких деякі називають бастарнами у мові, способі життя, місць проживання і жител, поводять себе як германці. Всі вони живуть у болоті, а знать у без­діяльності. Змішаними шлюбами вони спотворюють себе майже як сармати.

Венеди багато що засвоїли з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбій­ними групами всі ліси й гори, розташовані між певкінами і фенами. Все ж таки вони вірогідніше повинні бути віднесені до германців, бо й будинки бу­дують, і носять великі щити, і мають перевагу у тренованості і швидкості піхоти, — усе це відрізняє їх від сарматів, які живуть на возах і на коні.

ІЗ «ГЕОГРАФІЇ» ПТОЛЕМЕЯ

111.5. 1, 5. Європейська Сарматія оточена з півночі Сарматським океаном вздовж Венедської гори... Іншими горами оточена Сарматія, з яких називають і Венедські гори.

111.5. 7—9. А займають Сарматію дуже великі народи — венеди вздовж всієї Венедської затоки....і менші народи населяють Сарматію: по річці Вістулі нижче венедів гітони, потім фіни, потім сулони...

Східніше названих, знову нижче венедів, суть голінди й судини і ставани аж до аланів...

З «ІСТОРІЇ ГОТІВ» ЙОРДАНА

34.    В оточенні рік лежить Дакія, укріплена, ніби вінцем, крутими Альпами. З їх лівої сторони, яка схиляється до півночі від витоків р. Ві-сли, на величезних просторах проживає численне плем'я венедів. Хоч те­пер їх назви змінюються залежно від різних родів і місць проживання, все ж переважно всі вони називаються слов'янами й антами.

35.    Слов'яни живуть від міста Новієнтуна й озера, яке називаєть­ся Мурсіанським, аж до Данастра й на півночі до Віскли: болота й ліси заміняють їм міста. Анти ж, найбільш могутні з них, там, де Понтійське море робить дугу, простягаються від Данастра аж до Данапра. Ці ріки від­далені одна від одної на багато переходів.

119. Після побиття херулів Херманарік також пішов із військом на венедів, які, хоча й варті презирства через їхнє [погане] озброєння, але мо­гутні кількісно, спочатку зробили спробу чинити опір. Але нічого не зна­чить численність нездатних до війни, особливо коли з ласки божої веде на­ступ велика кількість добре озброєного війська. Вони ж, як ми сказали раніше, або в каталозі народів, вийшовши з одного кореня, породили три народи, тобто венедів, антів і слов'ян, які хоч тепер лютують повсюдно за гріхи наші, проте всі підпорядковувалися владі Херманаріка.

246.    ...Після смерті їхнього короля Херманаріка, вони [остготи], відді­лені від візиготів... підпорядковані владі хуннів, залишаються в тій самій дер­жаві, проте Амал Вінітарій утримав -знаки відмінності своєї верховної влади.

247.    Він, наслідуючи владу діда Вултулфа, хоч і уступаючи Хер-манаріку у вдачі, однак важко переносячи підпорядкування владі хун­нів, потроху визволяючи себе від них, між тим прагнув виявити власну доблесть [і] рушив із військом у володіння антів. І коли підійшов до них, був переможений у першій сутичці, потім повів себе більш хоробро й ко­роля їхнього за іменем Боз із синами його і 70 знатними людьми розіп'яв, щоб трупи повішених подвоювали страх покорених.

248.    Але після того... не потерпів Баламбер, король хуннів... повів війська на Вінітарія. І [вони] довго воюють, Вінітарій перемагає у першій і другій битві...

249.    У третій же битві, при допомозі обману... коли обидва піді­йшли один до одного, Баламбер, поранивши пущеною стрілою в голову Вінітарія, вбив його [й]... оволодів всім народом готів.

З «ІСТОРІЇ ВІЙН» ПРОКОПІЯ КЕСАРІЙСЬКОГО

IV. 21—30. ...Адже племена ці, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, а здавна живуть у народоправстві, й від того у них ви­гідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Бо вони вважають, що тільки один бог — Творець блискавок — є володарем усього світу, і при­носять йому в жертву биків і всяких жертовних тварин. Долі ж вони не знають і взагалі не визнають, що вона має якесь значення, у крайньому разі у відношенні до людей, але коли смерть уже у них в ногах, чи захо­плені вони хворобою, чи вирушають на війну, вони дають обітницю, як­що уникнуть її, тут же здійснити богу жертву за своє життя, а уникнувши [смерті], жертвують, що обіцяли, й думають, що цією жертвою купили собі спасіння. Проте шанують вони ріки і німф і деякі інші божества і приносять жертви також і їм всім, і при цих жертвах здійснюють во­рожбу; А живуть вони в убогих хатинах, розташовуючись далеко один від одного і кожен міняючи наскільки можна часто місця поселень. Вступа­ючи ж у битву, більшість іде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панциря ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, але пристосувавши лише штани, які прикривають сороміцькі частини, так і вступають у бійку з ворогами. Є у тих й інших і єдина мова, повністю варварська. Та й зовнішністю вони один від одного не відрізняються, бо всі вони й високі, й дуже сильні тілом, ще й волоссям не дуже світлі й не руді, але не схильні й до чорноти, але всі вони трішки червонуваті. Спосіб їхнього життя грубий і невибагли­вий, як і в массагетів, і як і ті, вони постійно покриті болотом, — зрештою, вони менш за все підступні й каверзні, але й у простоті своїй вони збері­гають гунський норов, і ім'я колись у склавинів і антів було одне. Бо і тих, і других здавна звали «спорами», якраз через те, гадаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони займають неймовірно обширні землі...

VII. 29. Приблизно в той же час (близько 547 р. — Авт.) військо склавинів, перейшовши річку Істр, сотворило жахливе зло по всьому Іл-лірику аж до Епідамни, вбиваючи й забираючи у рабство всіх дорослих людей, які їм траплялись, і грабуючи майно. Так само вдалося їм оволо­діти там і багатьма фортецями, які раніше вважалися надійними, причо­му жодна не виявила опору; вони рискали в пошуках [здобичі] всюди, де хотіли. А архонти Іллірика слідували [за ними], маючи п'ятнадцятитисячне військо, і тим не менш не осмілюючись наблизитися до противника.