10-й клас. Історія України

Посилання на підручник з історії України, 10 клас

https://drive.google.com/open?id=1RMbtCud6LruU9tvsHF3vnDQTdiK14kLe

ДЖЕРЕЛО 1

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Західноукраїнські землі в 1921—1938 pp.

§119. Українські землі у складі Польщі

Перша світова війна 1914-1918 pp. знову порушила польське питання на міжнародній арені. Як центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Ю. Пілсудський утворив у складі австро-угорської армії польські легіони. Ситуація докорінно змінилася після Лютневої революції 1917 року в Росії, коли в документах Петроградської ради й Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Почалося створення польських військових частин у Росії. У Женеві в серпні 1917 року ендеки (представники напівлегальної польської партії Стронніцтво демократично-народове) заснували польський національний комітет, який очолив Р. Дмовський; цю організацію визнали країни Антанти. У Франції був сформований польський військовий корпус під командуванням генерала Ю. Галлера.

Прагнення поляків до незалежності було відбите в посланні американського президента В. Вільсона до конгресу в січні 1918 року, а також у декреті Раднаркому Росії в серпні 1918 року. З наближенням поразки країн Четверного союзу у війні восени 1918 року могутній національний рух поляків виявився в заснуванні декількох урядових осередків — у Кракові (Польська ліквідаційна комісія), Любліні (Тимчасовий народний уряд), Варшаві (Регентська рада й уряд).

11 листопада 1918 року до Варшави прибув Ю. Пілсудський, який, спираючись на Польську військову організацію та ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений її тимчасовим керівником, а за його дорученням соціаліст Є. Морачевський сформував уряд. Офіційною назвою новоствореної держави стала Річ Посполита Польська.

Найскладнішою проблемою відновленої держави були її кордони. Розв'язання цього питання залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772 року.

У результаті війни з українцями поляки захопили територію Західноукраїнської Народної Республіки й у 1923 році домоглися від Антанти визнання цього загарбання. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.

За Версальським мирним договором 1919 року до Польщі була приєднана Познанщина й частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря, порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У Верхній Сілезії, Вармії та Мазурах мав відбутися плебісцит щодо державної належності цих територій. Він був проведений у складний час польсько-радянської війни, населення віддало перевагу полякам лише на меншій частині цих земель. Тільки внаслідок трьох сілезьких повстань 1919-1921 pp. союзні держави погодилися на передачу Польщі третини терену Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 року польські війська захопили в Литви Віленський край.

Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917-1921 pp. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі:

• Галичина,

• Холмщина,

• Підляшшя,

• Західна Волинь,

• Західне Полісся,

• Посяння,

• Лемківщина.

Відповідно до Варшавського та Ризького договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею.

Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі жило 27 млн. осіб, серед яких майже третину (31%) становили національні меншини (українці, євреї, білоруси, німці та ін.). Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) — їх було понад 5 млн. осіб (15% від усього населення).

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість вона вживала заходів, унаслідок яких:

• були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;

• категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;

• забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався давній термін «русин», «русинський»;

• зусиллями міністра освіти С. Грабовського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;

• українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри;

• українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв і німців), звільнено з керівних посад і державних закладів.

Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тис. осіб польського походження, а до сіл — 200 тис. осіб.

Щоб придушити опір українців, за ініціативи польського прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського в Галичині проведено «пацифікацію» — масові репресії проти українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне, громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.

У червні 1934 року в Березі-Картузькій був створений спеціальний концентраційний табір для репресованих українців. Щоб завадити консолідації українського національно-визвольного руху, був установлений штучний кордон між Галичиною та Волинню, Поліссям і Підляшшям.

Польський уряд постійно намагався посіяти розбрат між 3-мільйонним українським населенням Галичини, переважно греко-католицького віровизнання, та 2-мільйонним православним населенням, яке мешкало на інших підвладних Польщі українських землях.

Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польської землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини. 85% підприємств цього краю були дрібними й не витримували серйозної конкуренції.

Під час економічної кризи 1929-1932 pp. значна кількість українських підприємств і господарств зазнала чималих збитків або розорилася, а польський уряд активно підтримував польських підприємців і землевласників.

Політичний та національно-визвольний рух у Західній Україні

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як тимчасову й окупаційну. Переважна його більшість бойкотува-ла заходи поляків (перепис населення, парламентські вибори).

1920 року була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є. Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо. З вояків УГА створювалися партизанські загони. Кілька років їм удавалося активно діяти, і тільки 1922 року вони були розбиті польськими військами, їх керівників розстріляли.

До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем, який протягом певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд Є. Петрушевича робив усе можливе, щоб його почули великі держави: надсилав їм ноти протесту проти польської окупації, звертався до них по допомогу.

Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була зацікавлена в сильній Польщі.

Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської держави, зобов'язавши її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян. Варшава ніколи не дотримувала цих обіцянок.

Під впливом суспільно-політичних обставин український політичний рух Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

• прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних інституцій Польської держави для відстоювання прав і свобод українців;

• прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;

• прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за незалежну Українську державу, яку були готові виборювати всіма можливими засобами.

До першої групи належало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), утворене внаслідок об'єднання різних політичних сил Галичини й Волині (лідер УНДО — Д. Левицький). Головною метою УНДО проголосило боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними засобами. Програмою-мінімум ця організація вважала досягнення автономії українських земель у складі Польщі, проте у зв'язку з антиукраїнською політикою польського уряду вона дуже швидко втратила своїх прихильників.

Другий табір репрезентувала Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та національного визволення. Виходячи із загальних інтернаціональних поглядів, керівництво КПЗУ вважало важливим союз із польськими трудящими. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки. Сталінське керівництво з недовірою поставилося до КПЗУ. 1938 року партія за рішенням Комуністичного Інтернаціоналу була розпущена у зв'язку з трафаретними сталінським звинуваченням — начебто в її ряди проникла фашистська агентура.

1929 року у Відні завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала Організація українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні групи. Головою проводу був обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Дмитра Донцова, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН засуджувала соціалізм, капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший план революційний націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою.

За підрахунками О. Субтельного, на початку 30-х pp. націоналісти організували сотні актів саботажу та 60 актів замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького).

З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі.

1938 року Є. Коновалець був убитий радянським розвідником, і його місце зайняв Андрій Мельник, який уважав за необхідне орієнтуватися на фашистську Німеччину й планував за допомогою Гітлера звільнити Україну від влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.

Після трагічної загибелі Є. Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на два протиборчих крила: ОУН(Б) — С. Бандери та ОУН(М) — А. Мельника. Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з керівництвом нацистської Німеччини.

Євген Коновалець (1891-1938)

Український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 року). Народився в с. Зашків Львівського повіту (тепер Львівська обл.). Вивчав юриспруденцію на юридичному факультеті Львівського університету. Член Української національно-демократичної партії. На початку Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії, згодом потрапив у російський полон. У вересні 1917 р. втік з табору й незабаром дістався до Києва. Був одним з ініціаторів створення Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який незабаром перетворився на одну з найдієздатніших частин Армії УНР. Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського полк січових стрільців роззброєно й розформовано. Пізніше з дозволу гетьмана формує Окремий загін січових стрільців. 1918 року січові стрільці під командуванням Є. Коновальця підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади П. Скоропадського і в Мотовилівському бою 1918 року розбили гетьманські частини. У листопаді 1919 року потрапив до польського табору для військовополонених у Луцьку. Весною 1920 року, звільнившись з ув'язнення, перебрався до Чехословаччини. 1921 року повернувся до Львова. У грудні 1922 року емігрував. З 1929 року — голова Організації українських націоналістів. Діяльність Євгена Коновальця як керівника ОУН, намагання поставити українське питання в Лізі Націй, його постійні спроби налагодити націоналістичне підпілля в УСРР, викликали занепокоєння в більшовицького керівництва в Москві. 1938 року Є. Коновалець загинув у Роттердамі (Нідерланди), відкриваючи поштовий пакет, у якому був вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб. Похований на кладовищі Кросвік у Роттердамі. (За «Довідником з історії України»)

Степан Бандера (1909-1959)

Відомий український політичний діяч, один з лідерів українського національно-визвольного руху 30—50-х pp. Народився на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) у родині греко-католицького священика. 1933 року спланував і провів шкільну акцію, спрямовану проти спроб польського уряду полонізувати українське шкільництво. 1934 року заарештований, засуджений до смертної кари, згодом заміненої на довічне ув'язнення. Звільнений 1939 року. Прибувши до Львова, разом з активом ОУН виробив детальний план розбудови мережі ОУН на теренах усієї України. 1941 року був заарештований німецькою окупаційною владою, після відмови скасувати Акт відновлення Української держави ув'язнений у концентраційному таборі Саксенгаузен. Після звільнення жив в Інсбруку, Зеєнфельді, Мюнхені. У 1953—1954 рр. намагався врегулювати відносини між українськими еміграційними угрупованнями й досягти консолідації всіх націоналістичних сил за кордоном. У наступні роки активізував роботу для налагодження зв'язків з націоналістичним підпіллям в Україні та формування нової нелегальної структури ОУН на українських землях. Ця організаційна діяльність С. Бендери серйозно занепокоїла керівництво СРСР. С. Бандера вбитий 15 жовтня 1959 року в Мюнхені агентом КДБ Б. Сташинським. Похований на кладовищі в Мюнхені. (За «Довідником з історії України») 

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Західноукраїнські землі в 1921—1938 pp.

§120.Українські землі під владою Румунії

У 1918-1919 pp., скориставшись громадянської війною, яка точилася на теренах України, Румунія захопила значну кількість українських земель. Українців, які опинилися в Румунській державі, можна поділити на три групи:

• населення теренів Бессарабії;

• жителі повіту Марамарош (колишня територія Угорщини);

• населення Північної Буковини.

Українське населення зазнавало всебічного соціального й національного гноблення, тому час від часу піднімалося на боротьбу з окупантами. 1919 року відбулося Хотинське повстання, яке очолили більшовики. У ньому взяло участь понад ЗО тис. осіб, але встояти перед регулярною румунською армією вони не змогли. Частина повстанців перейшла на терени УНР.

У вересні 1924 року в с. Татарбунарах та інших селах Південної Бессарабії спалахнуло антирумунське повстання. Загальна кількість учасників цього виступу досягла 6 тис. осіб, але після жорстоких боїв повстанців розбили. Над заарештованими вцілілими українцями був організований «Процес 500» (така кількість учасників опору потрапила в полон до окупантів). Для захисту підсудних проводили міжнародну кампанію солідарності, у якій узяли участь видатні науковці, громадські й культурні діячі А. Барбюс, Р. Роллан, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Т. Манн та ін. Під тиском світової громадської більшість заарештованих звільнили.

У 1918-1928 pp. на окупованих українських землях був запроваджений воєнний стан. Щоб румунізувати українців, Бухарест закрив усі школи, де викладали українською мовою, скасував українські кафедри у вищих навчальних закладах, заборонив українську пресу, переслідував церкву.

Румунська влада грабувала українські села й міста. Наприклад, з Чернівців до Бухареста вивезено чимало промислових об'єктів, селянство обкладалося надподатками й розорювалося.

На підвладних Румунії територіях діяли головні політичні сили:

• Комуністична партія Буковини (заснована 1918 p.), яка боролася за возз'єднання з Радянською Україною. 1926 року вона об'єдналася з Комуністичною партією Румунії (лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк).

• Угодовці з румунською владою представлені Українською національною партією (заснована 1927 p., лідер — В. Залозецький). Цій партії навіть удалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

• Націоналістичний табір (лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський), який, використовуючи умови конспірації, зумів об'єднати навколо себе значну кількість молоді й селянства.

1938 року в Румунії була встановлена військова диктатура й усі українські політичні організації перейшли на нелегальне становище.

Джерела

Економічний розвиток Буковини (1926 р.)

За даними Буковинської торговельної палати Буковина після прилучення до Румунії неухильно занепадає економічно. Бухарест проводить у цьому напрямку певну лінію.

З 15 млрд. лей, що їх дав Румунський державний банк у формі кредиту всім провінціям Румунії, Буковина дістала лише 15 млн., тобто одну тисячну частку загальної суми кредиту. Зате прибутки, що має Румунія з Буковини, становлять 15% державного бюджету Румунії.

Політика уряду королівської Румунії щодо освіти на Буковині (1926 р.)

Буковинська українська газета «Боротьба» повідомляє, що міністерство освіти відповіло категоричною відмовою на колективне прохання українських сіл Буковини відкрити в країні школи з викладовою українською мовою. Клопотання підписали 40 тис. виборних від селян.

У зв'язку з цим міністерство освіти заявляє, що на всі нові клопотання в цій справі відповіді не буде. 

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Західноукраїнські землі в 1921—1938 pp.

§121. Українські землі у складі Чехословаччини

Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці, значною мірою під впливом політичних подій у Галичині, стали на шлях політичного самовизначення. За приєднання до України висловилися народні з'їзди в Любовні (8 листопада 1918 року), у Сваляві (8 грудня 1918 року), у Сиготі (18 грудня 1918 року) і в Хусті, де 21 січня 1919 року зібралося 400 делегатів від майже півмільйонного українського населення краю. Під керівництвом братів Юлія та Михайла Бращайків з'їзд виявив волю мешканців Закарпаття приєднатися до УНР. Ужгородська народна рада висловила лояльність до Угорщини, а Пряшівська (вже в окупованому чеськими військами місті) висловилася за приєднання до Чехословаччини. У 1919 році територія Закарпаття перебувала під різними владами: східну частину краю окупували румуни (за винятком Ясіня з кількома гуцульськими селами, де існувала так звана Гуцульська республіка), західну — чехи, а Березький комітат залишився за угорцями. 8 травня 1919року представники Ужгородської, Хустської та Пряшівської рад, утворивши Центральну народну руську раду, проголосили приєднання Закарпаття до Чехословаччини. На це рішення великою мірою вплинула діяльність закарпатської еміграції у США, речники якої вели переговори з Прагою, переважно з президентом Т. Масариком, для включення Закарпатської України до майбутньої республіки чехів і словаків на федеративних засадах. Серед закарпатських громад США був проведений плебісцит, на якому 2/3 голосів здобула ідея приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

У складі Чехословаччини Закарпаття було окремим адміністративним краєм і спочатку називалося Підкарпатською Руссю, а згодом було перейменоване на Підкарпатський край.

Уряд Чехословаччини обіцяв українцям широкі автономні права, щоправда, ці обіцянки здебільшого так і залишилися на папері.

Чехословаччина була однією з небагатьох демократичних держав Європи, тому чеська влада ставилася до українців ліпше, ніж окупанти на інших землях. На Закарпатті ширилася українська освіта й культура, у школах дозволялося вибирати мову навчання, активно діяли такі українські організації, як «Просвіта» й «Пласт». Політика уряду не забороняла діяльності політичних партій та рухів, яких тут налічувалося понад ЗО. Основними політичними течіями на Закарпатті стали:

• мадярофіли — прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини;

• русофіли — українці (або русини, як вони себе називали), що вважали себе частиною єдиного руського народу;

• комуністи Закарпаття, які були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України;

• український народовецький (українофільський) табір, що розглядав населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боровся за автономію краю, а в перспективі — за возз'єднання із самостійною незалежною Українською державою.

Чеський уряд убачав у Закарпатті тільки аграрно-сировинну базу своєї держави. Вага промисловості в економіці краю не перевищувала 2%. Чеська влада намагалася підтримати аграрний сектор Закарпаття, передаючи селянам окремі землі угорських поміщиків. Та сільському господарству катастрофічно бракувало капіталовкладень.

За підрахунками українського історика О. Бойка, 90% селянських господарств потрапили в кабалу до банків і лихварів, а різноманітні штрафи та податки протягом 1919-1929 pp. зросли в 13 разів. Це викликало протест місцевих українців.

За час перебування Закарпаття у складі Чехословаччини влада понад 90 разів віддавала команду військам і поліції відкривати вогонь по українцях.

Проголошення Карпатської України

Після Мюнхенської угоди, підписаної 29-30 вересня 1938 року між прем'єр-міністром Великобританії Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Делад'є та фашистськими диктаторами Гітлером і Муссоліні, від Чехословаччини відірвано Судетську область і передано Німеччині. Почалася криза чеської державності. У жовтні 1938року Прага погодилася надати автономію Закарпаттю. Уряд краю спочатку очолив угрофіл А. Бродій, а через кілька днів А Волошин, який виступав за будування автономної Карпатської України у федеративному зв'язку з чехами й словаками. Однак міжнародні події перешкодили нормальному розвиткові автономії.

Щоб заручитися підтримкою Угорщини в майбутній війні, 2 листопада 1938 року Німеччина та Італія провели у Відні арбітраж, який розділив Закарпаття. Гітлерівська дипломатія передала Будапештові значну кількість українських земель зі 180-тисячним населенням і найбільшими містами: Ужгородом, Береговим, Мукачевим.

Уряд А. Волошина переїхав до Хуста. Йому вдалося провести кілька реформ, серед яких українізацію адміністративної влади та освіти. Був створений зародок збройних сил — «Карпатська Січ», до складу якої увійшли 5 тис. осіб.

Виникнення Карпатської України викликало неабияке піднесення на інших українських землях. Багато молодих українців, особливо з Галичини, переходили кордон і вливалися до лав «Карпатської Січі».

«Карпатська проблема» викликала новий розкол в ОУН. Галицький провід був готовий усебічно підтримати карпатоукраїнців, а оточення А. Мельника, знаючи реальні плани Гітлера, закликало до стриманих дій.

У ніч з 14 на 15 березня 1939 року німецька армія вступила на терени Чехословаччини. За угодою з Гітлером Угорщина почала окупацію всього Закарпаття. 15 березня 1939року Сойм Карпатської України проголосив незалежність країни й ухвалив Основний закон, який містив такі положення:

• «Карпатська Україна є незалежна Держава;

• Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА;

• Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Соймом Карпатської України;

• Державною мовою Карпатської України є українська мова;

• Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта...». Президентом Карпатської України став обраний під гуркіт гармат Августин Волошин. 14 березня угорські війська вдерлися на Закарпаття.

Воєнізована організація, створена для охорони краю, — «Карпатська Січ», — незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії.

Закарпатська Україна була окупована Угорщиною, яку підтримувала фашистська Німеччина. А. Волошин разом з урядом змушений був емігрувати.

Попри морок окупації, який знову охопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення населення краю до возз'єднання в єдиній Українській державі.

Персоналії

Августин Волошин (1874-1945)

Видатний український педагог, науковець, релігійний і громадський діяч, президент Карпатської України. Народився в с. Келеничі (тепер Міжгірського району Закарпатської обл.) Здобув теологічну освіту в Ужгородському університеті, закінчив Вищу педагогічну школу в Будапешті й одержав диплом викладача математики й фізики. Разом з однодумцями розгорнув велику культурницьку діяльність на Закарпатті: видавав газети, популярну серію дешевих книжок щодо створення кооперативів, читалень, підручники, посібники тощо. У травні 1920 року під безпосереднім впливом А. Волошина постає товариство «Просвіта», яке відіграло велику роль у формуванні національної свідомості мешканців Закарпаття. У 1938 році очолив уряд Підкарпатської Русі. Під час приєднання Чехії до гітлерівської Німеччини й проголошення незалежності Словаччини проголосив 14 березня 1939 року незалежність Карпатської України. Після угорської окупації Закарпаття змушений був емігрувати. Упродовж 1939—1945 pp. живу Празі, був ректором Українського вільного університету. У травні 1945 року радянські спецслужби заарештували А. Волошина й перевезли до Москви, де він і помер у тюрмі.

(За «Довідником з історії України»)


ДЖЕРЕЛО 2.

Тема. Західноукраїнські землі в 1921-1939 pp.

Західноукраїнські землі у складі Польщі

Правовий статус Східної Галичини та українських північно-західних земель у складі Польщі

14 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Бри­танії, Франції, Італії та Японії) прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною..

У складі Польщі перебували такі українські землі: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина.

Східна Галичина з Лемківщиною до 1918 р. була під владою Австро-Угорщини.

Утворено три воєводства: Львівське. Тернопільське. Станіславське.

Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям до Пер­шої світової війни були під владою Російської імперії, а піс­ля радянсько-польської війни 1920 р. перейшли під владу Польщі.

Польські землі було поділено.

1. Корінні польські землі, які мали привілейоване становище.

2.  Окраїнні землі - переважно українські і білоруські землі, які використовували як ринки збуту дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам - колоніс­там, яким виділялися кращі землі, фінансову допомогу. До колонізаційного фонду Східної Галичини, Волині і Полісся передано 445 тис. гектарів землі.

До 1939 р. у сільській місцевості оселилося близько 200 тис. поляків, у містах - близько 100 тис.

3.  Польський уряд проводив політику інкорпорації, яка пе­редбачала створення однонаціональної держави примусовим асимілюванням національних меншин (зокрема українців).

4.  Українці Східної Галичини з Лемківщиною (понад 3 млн) належали до греко-католицької церкви, а українці, які засе­ляли землі Західної Волині, Полісся, Холмщини з Підляш­шям, сповідували православ'я.

5.  Поширено доктрину польського «прометеїзму», висуну­ту з приходом Ю. Пілсудського до влади, яка означала, що історична місія Польщі - допомогти звільненню східно­українських і східнобілоруських земель від влади Москви та об'єднати їх з Польщею на федеративних засадах.

Тому передбачалося замінити курс з національної асимі­ляції курсом на державну асиміляцію, тобто зробити україн­ців свідомими патріотами Польщі.

Промисловість

1. Польський уряд переділив країну на дві території - Поль­щу «А» (корінні польські землі, уряд сприяв" розвитку про­мисловості) і Польщу «Б» (західноукраїнські землі, уряд стримував розвиток промисловості).

2. У Польщі «Б» вводилися високі залізничні тарифи, щоб обмежувати зв'язки західноукраїнських земель із ринками Польщі «А».

3. 85% підприємств Східної Галичини були дрібними (пра­цювало менше 20 душ).

4. Тут розвивалися ті галузі, які забезпечували високі при­бутки без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, промисловість із перероблення сировини.

5. Значною мірою збереглися ремесла, що свідчило про еко­номічну відсталість.

6.  Спостерігалося засилля. іноземного капіталу - французького та англійського, який разом з польським по-хижацькому експлуатував багатства краю.

Сільське господарство

1.  Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння у Східній Галичині становило 43,9% загальних площ.

2.  Було багато безземельних і малоземельних селян.

3.  У липні 1919 р. польський сейм схвалив Основи земель­ної реформи.

4., Польська влада видала таємний указ, яким заборонялося продавати українським селянам більше 5% поміщицьких земель, що за умовами аграрної реформи підлягали викупу.

5.  Половина орної землі після аграрної реформи залишала­ся за поміщиками, державою та церквою.

6.  Змушені господарювати на невеличких клаптиках землі, селяни не могли використовувати машини і передову агро­техніку.

7.  Держава обкладала селянські господарства непосильни­ми податками.

Українська кооперація

Формою самоорганізації українців стали численні коо­перативні об'єднання: Спілка українських купців і промис­ловців, Українське технічне товариство тощо.

Сформувалася розгалужена система кооперативів, щоб створити противаги іноземному економічному впливові. Напередодні Другої світової війни у Східній Галичині було 4 тис. кооперативів, які об'єднували 700 тис. членів.

Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації, надаючи пільги кооперації польській, обмежу­ючи діяльність українських другорядними господарськими сферами.

Економічне становище населення

1. Колоніальний характер економіки.

2. Панівне становище іноземного капіталу.

3. Переважання аграрного сектора.

4. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства.

5. Промисловість розвивалася слабко, національної буржу­азії майже не було, робітничий клас був нечисленним.

Соціальне становище населення

•         Згідно з аграрною реформою 1919 р. селяни землі не отримали.

•         80%.українських селян страждала від малоземелля.

•         Була поширена міграція та еміграція населення як на­слідок безземелля та безробіття.

До Канади та США виїхало близько 200 тис. осіб.

•         70 % населення Західної України були неписьменними або малописьменними.

Політична ситуація

1.  Змінено назву Східної Галичини на Малопольщу.

2. Не було органів місцевого самоврядування.

3.  Існувала заборона українцям обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії.

4.  Обмеженість політичних прав.

5.  Проводилася політика полонізації: закривалися україн­ські школи, введено квоти на вступ українців до Львівсько­го університету та інших навчальних закладів.

6. У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «укра­їнець» і «український». Замість них нав'язувалися назви «русин», «руський»..

7.   Українські імена та прізвища змінювалися на польські.

8.   Вживання української мови було заборонено в усіх дер­жавних установах.

«Пацифікація»

Політика «пацифікації» (заспокоєння) - це політика масових репресій щодо українського населення Галичини, здійсне­на за допомогою військових та поліції восени 1930 р. Почали використовувати після того, як різко загострилися відносини між українським селянством і польськими осад­никами у 1930 р.

'Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських коло­ністів. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «паци­фікацією» (заспокоєнням), які охопили 500 сіл. «Заспокоєння» полягало у наступі на політичне, громадське й культурне життя, що супроводжувалося арештами, погро­мами українських кооперативів та різноманітних установ. У 1934 р. в Березі Картузькій на Поліссі було організовано концтабір, у якому утримували 2 тис. політв'язнів, пере­валено українців. Того самого року Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Розгортання українського національного руху.

Виникали різноманітні партії.

1. Комуністична партія Західної України (КПЗУ), заснована у 1919р.

Лідери - А. Бараль (Савка), М. Заячківський (Косар), Й.Крілик (Васильків).

Виступала за визволення Західної України через соціа­лістичну революцію і за об'єднання з Радянською Росією.

Перебувала на нелегальному становищі.

У 1923 р. під тиском Комінтерну увійшла до складу Кому­ністичної партії Польщі на правах автономної організації.

У 1938 р. Комінтерн за прямою вказівкою сталінського керівництва ВКП(б) виніс рішення про розпуск компартії Польщі, отже й КПЗУ як її складника. Частину західно­українських комуністів викликано до СРСР і репресовано..

2. Українське національпо-демократичне об'єднання (УНДО) - об'єднання партій і груп центристського спря­мування.

Виникло в липні 1925 р. (входили літератори, журналіс­ти, вчителі, дічі кооперації, священики, адвокати). Голова- Д.Левицький.

Виступало за здобуття незалежності України легальними методами, за демократичний розвиток Української держави і здійснення соціалістичних перетворень (влада - трудово­му народу, земля - селянам без викупу, скасування приват­ної власності).

Це була провідна політична сила серед українців у Поль­ській державі.

У другій половині 30-х років відбулося зближення УНДП з польськими правлячими колами. Між польським урядом та УНДП укладено угоду „нормалізації". УНДП відмовила­ся від боротьби за територіальну автономію Західної Укра­їни, а польський уряд припинив переслідування україн­ських демократичних організацій, збільшилося українське представництво у польському сеймі, З. Існували ї, інші партії:

Українська соціал-демократична партія (УСДП),

Українська соціал-радикальна партія,

Українська католицька партія,

Руська селянська партія,

Руська аграрна партія,

Українська католицька національна партія тощо.

Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів

Липень 1920 р. Створено Українську військову організацію (УВО).

Лідер - Євген Коновалець.

Виступала за створення самостійної соборної держави національним повстанням українського народу. Методи боротьби: бойкот, саботаж,

експропріації майна, індивідуальний терор тощо.

Вона організовувала замахи на представників польської влади:

    • маршала Ю. Пілсудського у 1921 p.;

•  міністра освіти С. Грабовського у 1922 p.;

•  президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. тошо.

Січень-лютий 1929 р. УВО об'єдналася з іншими націона­лістичними організаціями і була створена Організація українських націоналістів (ОУН). Лідери - Є. Коновалець, С. Бандера. У 1938 р. Є. Коновальця вбив агент НКВС і керівником ОУН став А. Мельник.

Виступала за створення української самостійної собор­ної держави з приватною власністю та національною церк­вою всенародним збройним повстанням. Напередодні 1939 р. налічувала близько 20 тис: членів.

Методи боротьби: демонстрації, студентські страйки, бойкоти, акти саботажу, акти експропріації, терористичні акти (найважливіші).

У 1934 р. у Варшаві було вбито польського міністра вну­трішніх справ В. Перацького.

1935-1936 pp. Варшавський політичний процес проти ОУН у Західній Україні.

Поліція розгромила крайовий провід ОУН у Галичині та заарештувала організаторів замаху, зокрема С. Бандеру та М. Лебедя. Трьох підсудних засуджено до смертної кари, яку замінили на довічне ув'язнення, а інших - до різних термінів ув'язнення.

Ідеологія ОУН грунтувалася на «інтегральному націона­лізмі», розробленому Д. Донцовим. Він вважав, що в історії є один закон - «закон боротьби і суперництва націй». Укра­їнська нація є абсолютною цінністю, незалежна Україна -найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Націоналісти пропагували культ боротьби, самопо­жертви, національного героїзму, здійснювали збройні акції проти польської влади.

Вони заперечували існування в суспільстві політичних партій, крім ОУН.

    Підкреслювали значну роль релігійних організацій у суспільстві і значення розвитку української національної церкви. Основне гасло М. Міхновського «Україна - для українців» Д. Донцов пропонував замінити на «українці - для України».

Прояви культурного життя

Національний та соціальний гніт гальмував розвиток української культури, але не міг зупинити її розвиток.

1.  Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т. Шевченка, в якому працювало понад 200 науковців.

2. У Львові існував таємний український університет(1921­1925 pp.), у якому навчалося 1500 студентів.

3. Літературна діяльність західноукраїнських письменників тісно перепліталася із політичною.

4. Західноукраїнські письменники поділялися на три на­прямки:

•  націоналістичний (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга);

•  пролетарський (прорадянський) - Я. Галан, С. Тудор;

•  ліберальний (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева).

Під наглядом цензури у 1930 р. перебували 60 україн­ських видавництв і близько 120 редакцій українських газет і журналів. Систематично друкувалися списки заборонених українських книг, альманахів, календарів та інших видань, що виходили в Галичині і за її межами. На початок Другої світової війни до них було.занесено понад тисячу наймену­вань.

Щоб обмежити полонізацію освіти, громадськість Захід­ної України стала засновувати приватні українські школи.

Товариство «Рідна школа» до кінця 30-х років створило 41 народну школу, кілька гімназій та ліцеїв.

На пожертвування української громади «Рідна школа» видавала шкільні підручники, педагогічні журнали, засно­вувала шкільні бібліотеки.

Західноукраїнські землі у складі Румунії

У 1918 p., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські землі: Із­маїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії, північну Буковину і частину Мармарощини в Закарпатті.

Економічне становище українського населення

Під владою Румунії перебувало три роз'єднані українські громади:

1. Українська громада Північної Буковини.

2. Громада Бессарабії, де у Хотинському повіті (північна частина Бессарабії) проживало багато українців. Українці теж проживали в Акерманському й Ізмаїльському повітах (південь Бессарабії).

3. В історичній області Мармарошина, де проходив кордон із Закарпатською Україною і яку Румунія відібрала в Угор­щини.

Українські землі у складі Румунії не мали самоврядування, власного автономного устрою. Режим був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний стан.

• Промислові підприємства Північної Буковини і Бесса­рабії залишалися дрібними і напівкустарними.

• Найбільшу частку в економіці Буковини мала харчова промисловість, у придунайських землях - оброблення шкур, варіння мила, виробництво тканин, сукна, олії.

• Напередодні Другої світової війни було характерним проникнення в економіку німецького капіталу (осо­бливо після укладення економічної угоди між Румунією та Німеччиною).

• Не витримуючи конкуренції на світовому ринку, бу­ковинські підприємства часто закривалися. За 1922— 1929 pp. на Буковині було закрито 85 підприємств, а в умовах кризи кількість промислових підприємств ско­ротилася майже наполовину.

• Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння у Північній Буковині становило 54,8% загальних площ.

Соціальне становище українського населення

1. У вересні 1919 р. уряд Румунії підготував проект аграрної реформи на Буковині, а в березні 1920 р. - в Бессарабії, але вони не ліквідували безземелля у цих краях.

2. Здійснювалася колонізація краю. Кращі землі передава­лися вихідцям із Румунії.

До колонізаційного фонду Буковини відійшло 5 тис. гек­тарів землі.

3. Більшість селян були малоземельними або безземельни­ми. Особливо вони розорялися в період світової еконо­мічної кризи 1929-1933 pp.

4. Майже третину працездатного населення становили без­робітні.

Діяльність українських політичних партій і рухів

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності партій і громадських об'єднань. З 1918 р. по 1928 р. діяв воєнний стан, легальну політичну діяльність партій було заборонено.

З 1928 р. по 1938 р. у Румунії був періодом відносного лі­берального правління, Що сприяло легальній діяльності по­літичних партій.

У 30-х роках на Буковині з'явилася низка політичних пар­тій двох напрямків: комуністичного і націоналістичного.

1.   Українська національна партія на чолі з А. Заленець­ким, якій вдалося провести своїх делегатів у парламент і заснувати низку періодичних видань українською мовою. Виступала за компроміс із владою і за. легальні методи ді­яльності.

2.   Комуністична партія Буковини (заснована у 1918 p.), яка у 1926 р. приєдналася до Компартії Румунії, виступала за приєднання Буковини до УСРР.

Осінь 1924 р. Бессарабські комуністи зробили спробу підняти повстання під гаслом відновлення радянської вла­ди в Татарбунарах.

Загальна чисельність учасників цього повстання 6 тис. осіб.

На придушення повстання румунський королівський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3 тис. повстанців. Над аре­штованими учасниками повстання було організовано «про­цес 500».

3. Діяли націоналістичні групи, організаційно не оформлені, використовували для своєї діяльності спортивне товариство «Мазепа» і студентське «Залізняк». Лідерами націоналістич­них організацій були О. Забачинський і Д. Квітковський. У 1938 р. король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових.

Політичні партії могли діяти тільки нелегально. Заборонялася діяльність студентських і навіть спортивних товариств.

Культурне ЖИТТЯ

Проводилася політика румунізації українського населення:

•         українців вважали «румунами за походженням, які за­були свою мову»;

•   румунську мову оголошено державною;

•         закривалися українські школи і культуро-освітні уста­нови;

•         у Чернівецькому університеті ліквідовано українські кафедри;          

•         людей переслідували за вживання української мови;

•         накладено заборону на ввезення українських книжок і музичних творів;

•   назви населених пунктів було румунізовано;

• румунізовувалися навіть прізвища та церковна служба. 80% українського населення Північної Буковини та Бессарабії були неписьменними або малописьменними.

У 1919 р. видано закон, за яким на роботу до державних установ брали лише тих, хто знав румунську мову.

У 1936 р. спеціальним циркуляром заборонено вживати історичні назви в офіційних документах і в пресі.

У 1927 р. почалася деяка лібералізація окупаційного ре­жиму шо сприяло відродженню українського громадського життя. Відновлювалися культурні товариства, хори, теа­тральні групи. Виникали студентські товариства : «Кобзар», «Чорноморець», «Запорожець», «Залізняк», спортивне то­вариство «Довбуш» та ін. З'явилася українська преса: тиж­невик "Рідний край", щоденна газета "Час" тощо.

Висновки

1.     Румунська окупація Бессарабії, Північної Буковини та Мармарощини призвела до повного зникнення навіть еле­ментарних форм організації українства, бо румунські власті проводили насильницьку румунізацію українського насе­лення.

2.     Українські землі під владою Румунії були найбільш еко­номічно відсталими.

3.     Однак переслідування українців румунськими властями лише посилювало потяг значної частини населення цих ре­гіонів до возз'єднання всіх українських земель.

Західноукраїнські землі у складі Чехо-Словаччини

Закарпаття увійшло до складу Чехо-Словаччини у лис­топаді 1918 р. після розпаду Австро-Угорщини. Становище краю під владою Чехо-Словаччини було значно кращим, ніж під владою Польщі та Румунії. Чехо-Словацька рес­публіка залишалася єдиною послідовною демократичною, державою Центральної Європи і намагалася проводити лі­беральну політику щодо національних меншин.

Закарпаття в Чехословацькій державі мало статус окре­мого краю і називалося Підкарпатською Руссю (згодом Підкарпатським краєм).

Економічне життя

Стан промисловості ^;

1 Було всього 92 підприємства (дрібні, напівкустарні), на яких працювало 6718 душ.

2.  Промисловість розвивалася слабко і не перевищувала 2% в економіці краю.

3.  За довоєнних 20 років не було збудовано жодного значно­го підприємства, за кордон вивозили дешеву сировину.

4.  Чеський уряд убачав у Закарпатті тільки аграрно-сировинну базу своєї держави:

5.  Уряд прагнув дещо модернізувати слабкорозвинені ра­йони своєї держави і вкладав у розвиток Закарпаття більше коштів, ніж вилучав. Одначе цих коштів було обмаль, і вони не могли істотно поліпшити становище краю.

Сільське господарство

1.  Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння в Закарпатті становило 45% загальних площ.

2.  У квітні 1920 р. в Чехо-Словаччині опубліковано закон, за яким проводилася аграрна реформа.

3.  Уряд відібрав у поміщиків землю і через банк продавав її селянам. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. гектарів землі.

4.  Після проведення реформи не було ліквідовано безземел­ля і малоземелля в краї, для багатьох селян реформа нічого не змінила.

5.  Відбувалася колонізація краю вихідцями з корінних чесь­ких земель. До колонізаційного фонду в Закарпатті переда­но 19 тис. гектарів землі.

Соціальне життя

Становище українців Закарпаття було кращим, ніж ста­новище українців у Польщі чи Румунії. Але через перенасе­леність, малу кількість орної землі у гірському краї та при­мітивні методи обробітку більшість селян бідувала.

Закарпаття - це економічно найвідсталіші регіони Чехо-Словаччини, стосовно яких празький уряд намагався до­класти певних зусиль, щоб піднести рівень життя місцевого населення.

1.  У 20-х роках тут запроваджено аграрну реформу, наслід­ком якої став перерозподіл земель великих угорських маг­натів серед селян.

2.  У сільських господарств не вистачало капіталовкладень, 90% селянських господарств потрапили в кабалу до банків і лихварів, а це свідчило про кризовий стан сільського гос­подарства.

3.  Зростали різноманітні штрафи, податки, які викликали численні протести українців.

4.  Зарплата робітників була в 1,5 рази меншою, ніж у центрі країни.

Культурне ЖИТТЯ

Певних успіхів досягнуто у сфері освіти.

Наприкінці 30-х років у Закарпатті існувало 483 почат­кові школи, в містах - 21 чотирирічна міська. Засновували­ся українські гімназії.

Діяли такі українські організації, як Просвіта й Пласт. Створювалися українські театральні осередки, хори тощо. Проте через відсутність вищих навчальних закладів україн­ська культура не могла повністю розвиватися.

Течії у громадсько-політичному житті українців: русофільство, русинство, українофільство

Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут дов­гий час не було. Політичні групи Закарпаття входили до' складу чехословацьких партій.

У громадсько-політичному житті Закарпаття існували такі течії:

1. Русофільство. Прихильники його вважали, що карпато-українці є частиною єдиного російського народу, які дена­ціоналізувалися під впливом певних історичних умов.

Головним організаційним центром їхнього політичного життя стало просвітницьке товариства ім. Духновича. Протягом 20-30-х років русофіли поступово втрачали під­тримку місцевого населення.

2.  Русинство. Його симпатики стверджували, шо вони окре­ма нація русинів («карпаторосів») і відрізняються від укра­їнців. Висували гасла про повернення Закарпаття до Угор­щини. Не мали значної підтримки серед українського на­селення.

3.  Українофіли-народовці. Запевняли, шо населення Закар­паття - це частина українського населення. Виступали за пробудження національної свідомості, відстоювали ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.

Ці ідеї і відстоювання прав українського народу підтриму­вала Християнська народна партія, яку очолював Августин Волошин.

4.  Комуністи, які входили до легальної Комуністичної партії Закарпаття, підтримували ідею приєднання Закарпаття до УСРР.

Політика уряду не забороняла діяльності політичних партій та рухів, яких тут налічувалося понад 30.

Карпатська Україна

Після Мюнхенської угоди 29 - 30 вересня 1938 p. , коли частину чехословацької території було передано Німеччині, Прага погодилася надати Закарпаттю автономію. Уряд очолив А. Волошин (лідер українофілів).

30 грудня 1938 р. змінено назву Підкарпатської Русі на Карпатську Україну.

На 13 лютого 1939 р. призначили вибори до парламен­ту - сейму - Карпатської України (92% всіх виборців, які взяли участь у голосуванні, віддали голоси за суверенітет Закарпаття).

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина.

Уряд А. Волошина v зовнішній політиці орієнтувався на Німеччину, але всупереч його сподіванням Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.

Згідно з Віденським арбітражем Угорщина одержала пів­денні райони Закарпаття з переважно угорським населен­ням змістами Ужгород, Мукачеве, Берегове.

Під час приєднання Чехії до гітлерівської Німеччини й проголошення незалежності Словаччини, початку окупації Закарпаття угорськими військами 14 березня 1939 p., 15 бе­резня 1939 р. на засіданні сейму проголошено незалежність Карпатської України.

Сейм Карпатської України обрав президентом Августи­на Волошина. .

Державною мовою Карпатської України стала україн­ська мова.

Державний прапор - синьо-жовтий.

Державний герб - тризуб з хрестом на середньому зубі.

Державний гімн - національний гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля...»

Столицю було перенесено з Ужгорода до Хуста, бо Віден­ський арбітраж передав Угорщині південні райони Словач­чини й Підкарпатської Русі.

Рішення сейму приймалося під гуркіт гармат.

До кінця березня 1939 р. всю територію Закарпаття було окуповано угорськими військами.

Значення проголошення незалежної Карпатської України

1.   Проголошення незалежності Карпатської України ви­явило одвічне і непереборне прагнення українського наро­ду до створення власної національної держави.

2.   Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську державність.

3.   Боротьба за незалежність допомогла закарпатцям оста­точно усвідомити себе, частиною єдиної української нації, виявити готовність до жертв заради великої мети.

Карпатська Січ

    Це воєнізована організація національної оборони Кар­патської України.  Налічувала 5 тис. осіб.

Багато молодих українців з Галичини переходило кордон і вливалося до лав Карпатської Січі.

Незважаючи на героїчний опір, Карпатська Січ не змо­гла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії. Піс­ля захоплення угорцями м. Хуста Карпатська Січ ще кілька днів чинила опір, під час якого загинуло близько двох тисяч закарпатців та галичан.

17 березня 1939 р. останні захисники Карпатської Укра­їни покинули її територію і перейшли до партизанської бо­ротьби, яка точилася до середини квітня 1939 р.

Посилання на папку "Підручники на посібники"

https://drive.google.com/open?id=1qpOlDxuK6w1-H3N62rgDHwnX5DNv2SaQ

Опрацьовуєте відповідні теми з посібників.

Дати для записів :

10-А, 10-Б

16.03 - західноукраїнські землі у складі Польщі.

17.03 - у складі Румунії

30.03 - у складі Чехословаччини

Посилання на презентації:

https://drive.google.com/drive/folders/1hSb1afRnuKyvJf84s0bQ4YexEWpFuLsb?usp=sharing