10-й клас. Всесвітня історія

Посилання на підручник з всесвітньої історії, 10 клас.

https://drive.google.com/open?id=1mkwc3zZxV2OzPinayIKk4diib6U3laYm



Посилання на матеріали до теми "Провідні держави світу у міжвоєнний період"
https://drive.google.com/open?id=1UMJkvvZHQMPdY6mxKaLRjhhwbY3Z0xyS






Посилання на тему "Держави Азії та Латинської Америки"
https://drive.google.com/drive/folders/13fkKyE5EEB46Ro1PCkI4uByZaazsL5i5?usp=sharing




Країни Центральної та Східної Європи в 20-30-х рр. ХХ ст.

Міжвоєнний період – це процес становлення нових незалежних держав Центральної та Східної Європи, Польщі, Чехо-Словаччини, Угорщини, Югославії та Болгарії. Більшість з них виникли на теренах колишньої Австро-Угорської імперії та були складовими елементами Версальсько-Вашингтонської системи. Одні з цих країн будуть розвиватися демократичним шляхом та стануть жертвами агресії, а в інших встановляться авторитарні профашистські режими.

1. Польща.

Відновлення державної незалежності Польщі. Поділи Речі Посполитої кінця ХVIII ст. між Росією, Австрією та Пруссією призвели до втрати польським народом своєї державності. Але в ході Першої світової війни, питання поневолених народів стало досить актуальним, особливо важлива роль належала польському питанню. Серед польської політичної еліти не було єдиної орієнтації: Антанта чи Центральні держави. Так один з лідерів Польської соціалістичної партії (ППС) Юзеф Пілсудський виступав за союз з австро-німецьким блоком, не виключаючи можливості трансформації Австро-Угорщини в триєдину імперію, де поляки мали б рівні права з австрійцями ат мадярами. Іншу позицію відстоював лідер Націонал-демократичної партії – Роман Дмовський, який орієнтувався на Антанту.

На початку 1918 р. в королівстві Польському, що раніше входило до складу Російської імперії, а з 1915 р. було окуповане австро-німецькими військами, спостерігалося піднесення націонал-визвольного руху. Революції в Росії, Австро-Угорщині та Німеччині створили сприятливі передумови для відновлення незалежності країни. За умов краху австро-німецького окупації, в ніч проти 7 листопада 1918 р. представники лівих партій – Польської соціалістичної партії, галицької соціал-демократії та партії людової(селянської) – створили в Любліні незалежний від окупантів Тимчасовий народний уряд Польської республіки на чолі з лідером галицьокї соціал-демокртаії Ігнациєм Дашинським. Вже 10 листопада до Варшави повернувся з ув’язнення Юзеф Пілсудський, якому 11 листопада, створена окупантами у Варшаві, Регентська рада передала Пілсудському владу. На вимогу Пілсудського уряд Дашинського пішов у відставку, а натомість було створено новий, на чолі з правим соціалістом Є. Морачевським, що був повністю підлеглий Пілсудському, проголошеному «начальником» держави. В 1919 р. відбулась спробу заколоту Націонал-демократичної партії, цце змусило Пілсудського призначити новий уряд, на чолі з безпартійним І. Падеревським.

Наприкінці січня 1919 р. відбулися вибори до сейму. Новообраний склад сейму прийняв «малу конституцію» Польщі, який значно посилював позиції сейму, якому підпорядковувалися Начальник держави (Ю. Пілсудський) та уряд, більше того новий основний закон ігнорував права національних меншин. В цілому, «мала конституція» 1919 р. стала причиною серйозних проблем державотворення та кризи парламентської демократії в Польщі.

Польське питання на Паризькій мирній конференції було надзвичайно актуальним, бо воно перепліталося з питанням про ставлення до радянської Росії та Німеччини – двох нових держав на карті Європі. Пиатння про полсько-німецький кордон було одним з найсуперечливіших аспектів нової системи міжнародних відносин. Притлумивши територіальні претензії з боку Польщі, представники Англії та США в такий спосіб схилялися до підтримки Німеччини проти свого французького союзника. Внаслідок цього Польща отримала лише 45 тис. кв. км. Території, замість бажаних 84 тис. Гданськ було перетворено на вільне місто, що опинилося під опікою Ліги Націй.

Версальський договір залишив відкритим питання про східні кордони Польщі, 25 липня 1919 р. відбулось підписання Польщею, Великою Британією, Францією та США договору «Про захист прав національних меншин» у Польщі. За цим договором Польща зобов’язувалася забезпечити свободу й рівноправність національних меншин. Вже 8 грудня 1919 р. рада послів Антанти прийняла декларацію «Про тимчасовий східний кордон Польщі», але його лінія була визначена лише в 1920 р. й названа на честь міністра закордонних справ Англії Дж. Керзона – «лінією Керзона» (Гродно – Яловка – Немирів – Брест-Литовський – Дорогохуськ – Устилуг, східніше Грубешова через Крилов, далі західніше Рави-Руської , східніше Перемишля до Карпат).

Польсько-більшовицька війна 1920 р. 22 квітня між головою Директорії УНР Симоном Петлюрою та Ю. Пілсудський підписали Варшавський договір. За яким Польща визнавала Директорію УНР, взамін на передачу Правобережної України Польщі. 25 квітня розпочався наступ польсько-українських військ на територію УСРР з метою з’єднання з військами Врангеля. 7 травня поляки зобули Київ, але контрнаступ більшовицьких військ, 12 травня вибив поляків з Києва, а вже на початку серпня більшовики вийшли на підступи до Варшави. Але польський народ, розуміючи загрозу втрати своєї щойно відновленої державності під гаслом: «Спочатку Польща, а потім подивимось яка» здійснив «диво на Віслі» - перейшов 16 серпня в наступ та розгромив Чевроно Армію. Вже у жовтні в 1920 р. Було укладено перемир’я, а 18 березня 1921 р. у Ризі підписано мирний договір, за яким Варшава визнавала УСРР, взамін на Східну Галичину та Західну Волинь.

Режим «санації» («оздоровлення»). У березні 1921 р. сейм прийняв Конституцію Польської Республіки, згідно якої повноваження Президента значно обмежувалися. Пілсудський, невдоволений таким станом речей, відмовився балатуватися на посаду глави держави. Президентом став Г. Нарутович, але його вбили, новим главою держави став С. Войцеховський.

Погіршення економічного становища Польщі та криза парламентської демократії (часта зміна урядів та гостра парламентська боротьба) призвели до розчарування народу в демократичному ладі держави. За таких умов 12 травня 1926 р. війська, якими командував Пілсудський здійснили державний переворот, і як наслідок, 14 травня президент Войцеховський та уряд Вітоса подали у відставку. Новим прем’єром, за вказівкою Пілсудського, став К. Бартель. Сам Пілсудський був обраний президентом, але демонстративно відмовився від цієї посади, обійнявши посаду військового міністра й головного інспектора армії. Главою держави де-юре став І. Мосціцький, хоча вся владу була в руках Пілсудського.

                      Начальник держави оголосив гасло «санації» («оздоровлення») як в політичному так і економічному плані. Стабілізації вдалось досягнути за рахунок іноземного капіталу та англійських позик. Промисловий підйом, зумовлювався будівництвом нових підприємств та скороченням рівня безробіття. Проте новий режим не обійшовся і без репресій проти своїх відкритих опонентів. В цілому, режим «санації» в першій половині 30-х рр.. помітно еволюціонував праворуч. Головні положення нової Конституції 1935 р. відображали ідеї держави як вищої інстанції, якій повинно підкорятися суспільство. За цим основним законом, глава держави відповідав лише перед Богом та історією, всі інші органи державної влади підчинялися Президенту. Незабаром після прийняття Конституції, в травні 1935 р. Пілсудський помер, це призвело до загострення політичної ситуації в країні. Ліві партії, аби відвернути загрозу фашизму в 1935-1937 рр. створили Народний фронт. Провідну роль в житті країни відігравали президент І. Мосціцький, міністра закордонних справ Ю. Бек та генеральний інспектор армії Е. Ридз-Смігли.

2. Чехо-Словачина.

Утворення Чехо-Словачини. До 1918 р. чеські та словацькі землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Перша світова війна та наближення краху імперії Габсбургів викликали національне піднесення серед чехів та словаків. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями чехословацького комітету, очолюваного Томасом Масариком, було сформовано чехословацький корпус на території СРСР, який першим виступив проти більшовиків. 28 вересня 1918 р. Національний комітет в Парижі проголосив себе тимчасовим урядом на чолі з Т. Масариком. 28 жовтня 1918 р., національний комітет проголосив створення Чехо-Словацької держави, 30 жовтня Словацька національна рада заявила про приєднання до Чехії. А вже 14 листопада 1918 р. Національні збори проголосили Чехо-Словаччину республікою та обрали президентом Томаша Масарика, уряд очолив К. Крамарж.

Визначення кордонів. Остаточно кордони Чехо-Словаччини було визначено в 1919-1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу Чехо-Словаччини увійшли Чехія, Мораві, частина Сілезії, Словаччина і Закарпатська Україна. Територія новоутвореної держави становила 140 тис. кв. км., а населення – 13,6 млн осіб, з яких лише 7 млн чехів, в майбутньому це стало причиною численних проблем Чехо-Словаччини.

Конституція 1920 р. 20 лютого 1920 р. Національні збори прийняли Конституцію Чехо-Словацької Республіки, що декларувала основні демократичні свободи. Президент, якого обирала Національні збори терміном на 7 років, наділявся великими повноваженнями, разом з урядом він здійснював виконавчу владу. Законодавча влада належала законодавчим Національним зборам. Прийняттям конституції завершилося створенняЧехо-Словацької Республіки.

Внутрішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша. Чехо-Словаччина, успадкувавши 4/5 промислового потенціалу імперії Габсбургів, стала однією з найбільш промислово розвинених країн Центральної та Східної Європи. Наприкінці 1923 р. економіка країни вийшла з повоєнної економічної кризи. Промислове виробництво країни неухильно зростало і в 1927-1929 рр. перевищило довоєнний рівень на 20%. Чехо-Словаччина за вивозом взуття, бавовняних тканин посіла друге місце серед європейських країн, а за експортом цукру – перше. Президент Т. Масарик був досвідченим політиком та мав великий авторитет, з ним тісно співпрацював один з ідеологів національно-соціалістичної партії, міністр закордонних справ – Е. Бенеш.

   

У Чехо-Словаччині в 20-30-х рр., на відміну від інших країн регіону, істотних змін демократичного устрою в напрямку до диктаторського правління не сталося. Світова економічна криза вразила всі галузі економіки, за винятком військово-промислового комплексу. Заводи «Шкода» продовжували постачати зброєю союзників Чехо-Словацької держави.

Крім соціально-економічних проблем ключовою залишалася національна проблема. Попри низку наданих конституцією прав, національні меншини не почували себе рівноправними з панівною чеською нацією. Основою цього нерівноправ’я було те, що провідні позиції в економіці посідала чеська буржуазія. У Словаччині політика «чехословакізму», відмова правлячих кіл республіки визнати словаків як самостійну націю, а також централізаторські заходи Праги викликали невдоволення словацького населення.

Судетська проблема. Найгострішою національно проблемою Чехо-Словаччини була судетська. Судетська область була приєднана до Чехо-Словаччини за Версальським договором, більшість її населення становили етнічні німці. Після приходу в Німеччині до влади нацистів на чолі з Гітлером, питання судетських німців значно актуалізувалось та стало предметом гострої конфронтації між двома країнами. Було створено Судето-німецьку партію на чолі з К. Генлейном, яка спершу декларувала лояльність до Праги, але потім відкрито стала на анти чеські позиції та оголосила курс на приєднання до рейху.

У 1935 р. президентом Чехо-Словаччини став Е. Бенеш, уряд очолив М. Годжа. Протягом 1936-1938 рр. посилилась активність генлейнівців, а також словацьких, угорських та польських сепаратистів. Генлейн активно вимагав автономії Судетської області, що розглядалось Гітлером як перший крок до приєднання Судет до Німеччини. У березні 1938 р. Гітлер зосередив до 200 тис. німецької армії на кордонах Чехо-Словаччини, але Бенеш оголосив мобілізацію, тому Гітлер змушений був відступити.

Водночас посилився тиск на Прагу з боку її союзників, Франції та Великї Британії, які активно проводили політику «умиротворення», задовольняючи всі вимоги Гітлера. Долю Чехо-Словаччини було вирішено 29-30 вересня 1938 рр., коли керівники Німеччини, Італії, Франції та Великої Британії підписали Мюнхенську угоду, відторгнувши від Чехо-Словаччини Судетську область на користь Німеччини. Крім того, Прага мала задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини: перша отримала Тешинську Сілезію, а друга – частину Словаччини та Закарпаття. Чехо-Слвоаччина втратила 25% населення, 1/3 території, понад 40% промисловості.

3. Угорщина.

Революція 1918 р. Угорщина як частина Австро-Угорської імперії була активним учасником Першої світової війни. Але глибока соціально-економічна криза, призвела до загострення політичного становища країни, активізувався пацифістський та самостійницький рухи. На перше місце висувається граф М. Карої, який вимагав укладення сепаратного миру, розриву з Німеччиною та проголошення незалежності Угорщини. Було утворено Національну раду, у ніч на 31 жовтня 1918 р. в Австро-Угорщині почалася революція, було сформовано коаліційний уряд, який заявив про проведення реформ. Вже 16 листопада Угорщину було оголошено республікою. Угорщина стала незалежною державою.

Доба Угорської радянської республіки. Угорська революція була розцінена російськими більшовиками як початок «світової пролетарської революції»,в листопаді у Москві була сформовано Угорська комуністична партія, на чолі з Бела Куном. У січні 1919 р. з Росії до Угорщини було доставлено 18 тисяч прокомуністично налаштованих колишніх полонених угорської армії, а також озброєння.

Ситуація в Угорщині загострювалася, коли країни Антанти в березні 1919 р. висунули Угорщині ультиматум, зажавдавши передачі майже 2/3 її території сусіднім новоствореними державам. Уряд Каро пішов у відставку. Соціал-деморкати об’єдналися з комуністами, і 21 березня 1919 р. сформували Революційну урядову раду, яка проголосила Угорську радянську республіку. Уряд очолив Шандор Гарбай, але реальним лідером залишався Бела Кун, який був комісаром іноземних справ.

Угорські революціонери розпочали відтворення суспільно-політичного ладу радянської Росії: створення Червоної армії, націоналізація промислових об’єктів, введення монопольного права держави на торгівлю і т. п. Така політика викликала жорсткий опір з боку заможних верств населення, основну силу опору становила національна армія, сформована за допомогою країн Антанти адміралом флоту М. Хорті.
Зовнішньополітичне становище УРР було досить складним. Південь Угорщини окупувала Франція, румунські війська захопили Трансільванію, північні райони зайняли чехи. Успішний наступ Червоної армії Угорщини, дозволив створити словацьку радянську республіку. Проте Антанта змусила вивести війська Угорщини з Словаччини, зобов’язавши евакуювати румунські війська з Трансільванії. 20 липня 1919 розпочався новий наступ угорської Червоної армії проти Румунії, але зазнав поразки. Безперервність бойових дій як проти внутрішніх, так і проти зовнішніх ворогів виснажили радянський уряд Угорщини, тому 1 серпня 1919 р. він подав у відставку. А вже 16 листопада 1919 р. до Будапешта увійшли війська адмірала Міклоша Хорті.

Угорщина за режиму М. Хорті. Після повалення комуністичного режиму, Антанта визнала владу М. Хорті. У січні 1920 р. було проведено вибори до Національних зборів, які анулювали айстро-угорську угоду 1867 р. та акти двох республік 1918-1919 рр. і винесли рішення про відновлення в країні монархії. М. Хорті 1 березня 1920 р. домігся проголошення себе регентом із широкими повноваженнями. Він отримав право в екстремальних умовах розпускати Національні збори, зберіг за собою посаду головнокомандувача армії, проте головними його функціями були дипломатичні. У 1921 р. прихильники монархії здійснили спробу державного перевороту, що було використано Хорті, 3 листопада 1921 р. Національні збори позбавили права на престол Карла IV Габсбурга, таким чином було встановлено авторитарний режим Хорті. Необмежена влада регента поєднувалася із збереженням парламенту і деяких елементів парламентської демократії.

            

Економічне становище Угорщини поталанило стабілізувати лише в 1924-1926 рр. за допомогою позик, що надійшли від США, Великої Британії та Франції. Економічна криза завдала сильного удару угорські економіці, особливо сільському господарству. На міжнародній арені Угорщина орієнтувалась на перегляд Версальсок-Вашингтонської системи, а тому після приходу Гітлера до влади у 1933 р., Будепешт поступово втягується у фарватер воєнної політики Німеччини.

4. Югославія.

Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Перша світова війна, яка розпочалась саме на Балканах стала потужним каталізатором суспільно-політичних процесів в регіоні. Серібія та Чорногорія, що воювали на стороні Антанти значно зміцнили свої позиції на міжнародній арені та зміцнили авторитет серед південнослов’янських народів. В серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня виникло Народне віче Хорватії, яке стало представницьким органом усіх південнослов’янських земель, вже 29 жовтня Народне віче словенців, хорватів та сербів оголосило про розрив з імперією Габсбургів та про утворення незалежної Держави словенців, хорватів та сербів. Але вона проіснувала лише один місяць, в умовах агресивної політики Італії, молода держава змушена була піти на союз з Сербією.

1 грудня 1918р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів та сербів про створення спільної держави – Королівства сербів, хорватів і словенців. До його складу увійшли: Сербія, Словенія, боснія, Герцоговина, Хорватія, Далмація, частина Македонії та Чорногорія. Нова держава була конституційною монархією на чолі з сербською королівською династією Карагеоргієвичів.
В уряді королівства ключові посади належали переважно сербам, це викликало числені суперечки в багатонаціональній державі. Особливе значення крім національних суперечностей мали релігійні та конфесійні, так серби і чорногорці були православними, хорвати і словенці – католиками, серби Боснії сповідували іслам.

Видовданська конституція 1921 р. У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Установчих зборів, перемогу отримала сербські політичні партії, які були прихильниками централізму. 28 червня 1921 р. в день св. Вида, у річницю битви на Косовому полі, було прийнято конституцію. За якою король отримував широкі повноваження в сфері виконавчої та законодавчої влади, а також визначення зовнішніх відносин, крім того він був верховним головнокомандувачем збройних сил. Законодавчу владу уособлювала Народна скупщина. Конституція закріпила унітарний устрій держави, поділ на 33 жупанії на чолі з жупанами, яких призначав король.

Національне питання. Королівство сербів, хорватів та словенців, як багатонаціональна держава проводила великосербську політику, яка ігнорувала національні особливості народів, які входили до неї. Саме національне питання було причиною ряду внутрішньополітичних криз та протистоянь. Важливе значення в цьому плані мала діяльність опозиційних партій, які виступали проти сербського гегемонізму, зокрема Хорватська республіканська селянська партія на чолі з С. Радічем, якого було вбито в 1928 р. Ще однією «ахілесовою п’ятою» новоутвореної держави стала албанізація Косова.

Державні перевороти 1929 і 1941 рр. За умов гострої конфронтації між національними меншинами та урядовими кризами, 6 січня 1929 р. король Александр здійснив державний переворот, заявивши, що парламентаризм став перешкодою для порядку. Було скасовано конституцію 1921 р., розпущено Народну скупщину, король зосередив у своїх руках всю владу. Сама держава отримала нову назву – Югославія. Новий адміністративно-територіальний устрій, 9 бановин – було названо за найменуванням рік, аби стерти ознаки між різними народами. Вже 3 жовтня 1931 р. король Александр «дарував» народові нову конституцію, яка закріплювала авторитарний характер влади Александра. На міжнародній арені Югославія орієнтувалась на Францію, це викликало невдоволення гітлерівської Німеччини, тому німецька розвідка за допомогою усташів (хорватські націоналісти) ініціювала в жовтні 1934 р. вбивство короля Александра та міністра закордонних справ Луї Барту в Марселі.

Після вбивства Александра королем було проголошено 11-річного Петра, а регентом став принц Павло. Це призвело до загострення політичної боротьби та активізації опозиційних партій. В другій половині 30-х рр. Югославія поступово починає переорієнтовуватися з колишньої Антанти на Німеччину та її сателітів. І вже 25 березня 1941 р. уряд Цветковича підписав протокол про приєднання до Троїстого пакту, Югославія ставала сателітом Німеччини. Це спричинило вибух невдоволення, в ніч проти 27 березня 1941 р. частина офіцерства здійснила державний переворот, новий уряд очолив Д. Симонович, який уклав договір про дружбу з СРСР. Це призвело до того, що 6 квітня німецькі війська вторглися на територію Югославії і окупували її.

5. Румунія.

Становище країни після Першої світової війни. На відміну від своїх сусідів, Румунія напередодні війни була незалежною конституційною монархією. Але воєнні дії велися для румунського народу вкрай невдало, окупанти грабували країну, всього збитки від бойових дій та окупації становили 31 млрд злотих лей, людські втрати – 10% населення. Незважаючи на це, в квітні румунський уряд оголосив про анексію Бессарабії, а в листопаді 1918 р. до складу Румунії було включено Буковину. Країни Антанти дали дозвіл на окупацію території Трансільванії. За умовами Сен-Жерменського, Нейїського і Тріанонського мирних договорів Румунія збільшилась більш як в два рази, а населення зросло з 8 до 16 млн.

Конституція 1923 р. декларувала демократичні права, незалежно від їхнього етнічного походження. Законодавчу владу уособлював двопалатний парламент, але значна влада належала і королю, який мав право на дворазове вето, крім того саме монарх повністю контролював виконавчу владу.

Внутрішньополітичний розвиток Королівства Румунії. Серйозним випробовуванням для уряду Румунії стала світова економічна криза, значно погіршилася внутрішньополітична ситуація, яка характеризувалась частою зміною урядів. Кабінет Т. Татареску, що прийшов до влади у 1934 р. взяв курс на зближення з гітлерівською Німеччиною, «Залізна сотня» - політична сила профашистського спрямування, активно спонсорувалася Берліном. Все це викликало гостре політичне протистояння правих та лівих сил, та дозолило королю Каролю ІІ у лютому 1938 р. встановити свою диктатуру. Державний переворот був обґрунтований та легалізований новою конституцією 1938 р. Політичні партії та профспілки було заборонено.

На міжнародній арені королівський уряд намагався проводити політику лавірування між демократичними та тоталітарними державами. Незважаючи на це, Німеччина та Італія в конфлікті Бухареста і Будапешта підтримали Угорщину, і 30 серпня 1940 р. відбувся Віденський арбітраж. За рішенням якого Румунія повинна була передати Угорщині частину Трансільванії. Більше того, ще в липні 1940 р. Румунія зобов’язана була передати СРСР Бессарабію та Північну Буковину, позбавлений підтримки Берліна, Бухарест змушений був виконати ультиматум Москви.

Встановлення режиму Й. Антонеску. Поразки на міжнародній арені та втрата Трансільванії, Буковини та Трансільванії, підірвали авторитет Кароля ІІ, розпочалися масові антиурядові демонстрації. Король вирішив доручити формування нового уряду генералові Йону Антонеску, запеклому реакціонеру, але він погодився лише за умови зречення Кароля ІІ від престолу на користь сина Міхая. Король 6 вересня 1940 р. підписав акт про самозречення й передав керування генералову Антонеску, який став «кондуктору лом» (вождем) Румунії. Водночас зросла роль фашистської «залізної сотні». Антонеску прагнув зближення з Гітлером. І вже в жовтні 1940 р. німецькі війська було введено до Румунії, яка перетворилась на плацдарм гітлерівської агресії на Балканах і проти СРСР. У внутрішньополітичному житті Антонеску відтворював фашистський режим Італії та Німеччини. Було скасовано конституцію, свободи та права, проводились репресії проти опозиції. Відбулась мілітаризація економіки.

6. Болгарія.

Вступ Болгарії у війну на боці айстро-німецького блоку мав наслідком національну трагедію болгарського народу, було вичерпано людські та економічні ресурси. Після війни зріс авторитет лівих партій, зокрема Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС), лідер якого Олександр Стамболійський сформував новий уряд. Міжнародна ситуація була досить складною для Софії, за Нейїським мирним договором, Болгарія втрачала значну частину своїх земель, армія обмежувалась 20 тисячами вояків, знаяні розміри репарацій. Укладення договору викликало масове невдоволення населення, яке вилилося у страйки. В таких умовах уряд Стамболійського розпочав програму реформ, спрямованих на покращення становища селян та робітників. Обмеження інтересів буржуазії призвели до консолідації анти селянських сил, які об’єднались у «Народну змову», сили якої 9 червня 1923 р. здійснили державний заколот повлаиши уряд БЗНС та вбили О. Стамболійського.

Встановлена диктатура правих партій мала військо-фашистський характер, розпочались репресії проти опозиції. БЗНС та Болгарська комуністична партія не бажали втрачати владу, тому у вересні 1923 р. підняли повстання, яке однак було жорстоко придушене. Але це не принесло спокою країні, вже в 1934 р. 19 травня внаслідок державного перевороту до влади прийшов новий військово-фашистський уряд Кимона Георгієва. Було скасовано дію Тирновської конституції, розпущено Народні збори. Але вже в 1935 р. цар Борис ІІІ, скориставшись з чергової урядової кризи, відправив уряд Георгієва у відставку, зосередивши у своїх руках всю владу. Поступово авторитарний режим Бориса ІІІ з Франції почав переорієнтовуватись на Німеччину, яка вимагала перегляду Версальсько-Вашингтонської системи.

Загальні тенденції розвитку країн і народів Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період

Загальні тенденції розвитку країн і народів Центральній і Східній Європи на міжвоєнний період

План

1. Політичне ситуацію і соціально-економічному розвитку країн і народів ЦСЄ по закінченні I Першої світової

2. Формування територій держав ЦСЄ по закінченні I Першої світової. Проблема кордонів

3. Загальні тенденції розвитку країн і народів ЦСЄ в міжвоєнний період

1. Політичне ситуацію і соціально-економічному розвитку країн і народів ЦСЄ по закінченні I Першої світової

До 1914 р. біля ЦСЄ вже існувало кілька самостійних малих держав – Албанія, Греція, Сербія, Чорногорія, Болгарія, Румунія. Вони мали досвід щодо тривалого чи недавнього незалежного розвитку. У тому політичної структурі були присутні парламенти, були конституції. Зазвичай, ці конституції було укладено на зразок старих європейських держав – наприклад, Франції чи Бельгії. Всі ці малі країни з своєму політичному влаштуванню були монархіями. У Болгарії (князівство з 1879 р, царство з 1908 р.) в 1918 – 1943 рр. правил цар Борис III з династіїСаксен-Кобургов. У Румунії (князівство Молдова +Валахия з 1859 р., королівство з 1881 р.) в 1914 – 1927 рр. правил король Фердинанд I з династії Гогенцоллернів –Зигмарингенов. У Сербії (автономне князівство з 1808 р., остаточно з 1815 р., повна незалежність, з 1878 р., королівство з 1882 р.) в 1903 – 1921 рр. правил король Петро I з династіїКарагеоргиевичей. У Чорногорії (самостійне князівство з 1852 р., визнано незалежним в 1878 р., королівство з 1910 р.) в 1860 – 1918 рр. правил князь, і з 1910 р. – король Микола І з династіїПетровичей-Негошей. Угорщина була королівством у межах двоєдиної (дуалістичної) монархії – Австро-Угорщини. Угорським королем був австрійський імператор з династії Габсбургів (в 1916 – 1918 рр. це був Карл IV, як імператор – I). Угорщина мала розгалуженою адміністративної системою.

Інші землі ЦСЄ перебувають у складі трьох імперій – Романових (Російської), Габсбургів (Австро-Угорщини) та Гогенцолернів (Німецької). У цих теренах національні політичних структур лише починали формуватися.Автономией мали Хорватія іСлавония у складі Угорщини та Галичина у складі Австрії. Вони мали місцевізаконосовещательние органи (сейми ісабори), посилали своїх вибори до австрійський рейхсрат і угорську парламент. З початку XX в. своїх вибори до Державну Думу Російської імперії посилало також Царство Польське. Однак був введено загальне виборче право, існували численні цензові обмеження тощо. Важливим компонентом державно-політичних структур ставали національні партійні системи. Вони мали особливості: існувало багато партій, там були селянських партій, робітники і буржуазні партії утворилися приблизно один і той водночас, а де-не-де (у Польщі) робочі партії виникли раніше буржуазних (а чи не навпаки, як у країнах Західної Європи).

Після закінчення I Першої світової в 1918 р. на руїнах трьох імперій постали нові малі держави – Чехословацька республіка, Польська республіка, Угорська республіка і КоролівствоСХС (сербів, хорватів, словенців). Основу їх політичних систем склали вже існуючі політичних інститутів і національні партії.

У соціально-економічному відношенні країни ЦСЄ на початку новітнього часу виглядалипеструю картину. Різні країни й території відрізнялися нерівномірністю іразноуровневостью економічного розвитку. Важка промисловість практично повсюдно була розвинена дуже слабко або була відсутня взагалі. Промислові зони існували тільки у Чехії, у деяких сферах Угорщини та Польщі (в Царстві Польському і південно-західних польських землях). Свідченням тому вже йшов процес концентрації промислового й банківського капіталу, але, на відміну країн, не так на національної основі, а й за рахунок іноземного капіталу. У економіці ЦСЄ великій ролі грала тісний зв'язку з західноєвропейськими ринками.

У багатьох країн усе ще існувало поміщицьке землеволодіння,обеспечивавшее виробництво товарної с/г продукції. Ліквідація поміщицького землеволодіння в попередній період відбулася лише Сербії, і Болгарії (із звільненням від османського ярма і з вигнанням турецьких землевласників, яким належала більшість земель). Спеціалізація більшості країн ЦСЄ був у основному аграрної.

Стан економіки країн ЦСЄ визначало ситуації у їх соціальну структуру. Переважним шаром як і залишалося селянство. Селяни становили 70-80% населення. Нові соціальні верстви – буржуазія, робітничий клас і інтелігенція – ще лише формувалися. Важливе в структурі суспільства вони обіймали лише Чехії та інших землях.

2. Формування територій держав ЦСЄ по закінченні I Першої світової. Проблема кордонів

У I світової війни країни й народи ЦСЄ функціонували на різні боки фронту. Болгарія підтримала Німеччину й Австро-Угорщину. Угорці, чехи, словаки, частина поляків і південнослов'ян також воювали з їхньої боці. Румунія і Сербія підтримали Антанту.

Кордони держав ЦСЄ у відповідність до результатами I світової війни та з урахуванням системи мирних договорів, підписаних на Паризькій мирній конференції 1919 – 1920 рр. Представники всіх країн ЦСЄ брали участь у роботі конференції. Кожне держава прагнуло розширити своєю територією рахунок сусідів чираспавшихся імперій. Франція також виступала за територіальне розширення Польщі, Чехословаччини, Румунії і ніяк Сербії, прагнучи перетворити ці країни у своїх тих, хто провідників свого впливу у Східної Європи. Найбільш рішучо проти цієї виступала Великобританія. На конференції підписано 5 договорів. 28 червня 1919 р. було підписано Версальський мирний договір з Німеччиною. 10 вересня 1919 р. було підписаноСен-Жерменский мирний договір з Австрією. 27 листопада 1919 р. було підписаноНейиский мирний договір із Болгарією. 4 червня 1920 р. було підписано Тріанонський мирний договір з Угорщиною. Нарешті, останнім 10 серпня 1920 р. було підписано Севрський договір зсултанским урядом Туреччини. Вони закріпили кордону малих країн ЦСЄ, зберігалися в основних рисах до кінця 1930-х рр.

Польща була серед новоутворених держав. ПоВерсальскому договору Німеччина визнавала її незалежною державою та передавала їй Познань, частина Західної Пруссії і частина Помор'я, яка забезпечила їй виходуБалтийскому морю («Польський коридор» завширшки 70 км). Цей коридор викликав суперечність із Німеччиною, т. до. Східна Пруссія виявиласяотделенной основної території Німеччини.Данциг (Гданськ) оголосили вільним містом і перейшов під управління Ліги Націй. До Польщі також були відійти кілька районів Верхньої Сілезії мали та Східної Пруссії. У 1920 р. пройшов плебісцит щодо приналежності частини округів Півдні і південному заході Східній Прусії (в т.зв.Мазурах), і населення висловилося за належність до Німеччини. У тому 1921 р. відбувся плебісцит в Верхньої Сілезії мали. Там більшість становила німецьке населення, і це вирішило залишатися у складі Німеччини. Протесилезские поляки в 1919-21 рр. підняли 3 збройних повстання, і частина Верхньої Сілезії мали (близько третини території) перейшла під управління Польщі. Проте, у складі Німеччини залишилися багато споконвічно польських земель – низов'я Вісли, Помор'я, Мазури, значної частини Сілезії.

>Сен-Жерменский договір з Австрією визначив південну кордон Польщі. Австрія передавала їй провінцію Галичина. Питання східному кордоні Польщі вирішене ні. На створенні «великий Польщі» наполягала Франція, вбачаючи у ній свою майбутню спільницю, але проти виступили навіть Великобританія, боялися посилення Франції у Європі. Як можливої східного кордону Польщі міністр закордонних справ Великобританії лорд Керзон запропонував лінію, що отримала назву «лінії Керзона». Вона стала затверджена Антантою у грудні 1919 р. минало через Гродно –Яловку – Немирів – Брест-Литовськ –Дорогуск – Устилуг – на схід Грубешова – через Крилов – на ЗахідРави-Русской – на схід Перемишля – до Карпат. Проте кордон у цій лінії встановлено була. Пізніше поРижскому мирному договору 18 березня 1921 р. Польща приєднала західні райони Білорусі й України.

Чехословаччина також була серед новоутворених держав. Її незалежність" і кордону були у 1919-20 рр. Версальським,Сен-Жерменским іТрианонским договорами. Німеччина передавала Чехословаччини частина Верхньої Сілезії мали (>Гульчинский округ). До складу Чехословаччини Австрія передалаБогемию і Моравію (тобто. власне Чехію), а Угорщина – Словаччину і Закарпатську Україну (>Прикарпатскую Русь). Відразу ж виникла спірна територія –Тешинский округ в Верхньої Сілезії мали, належав Чехословаччини, але який був об'єктом домагань Польщі.

Румунія значилася серед країн-переможниць у війні та тому отримала великі територіальні збільшення,увеличившие її територію України у 2 разу. Австрія передала їй Буковину. Угорщина відмовилася на користь Румунії від Східного Баната і Трансільванії. Цими землях, особливо у Західної Трансільванії і Буковині, мешкало багато угорців і німців. Румунія також приєднала колишнє російської володіння – Бессарабію. ПоНейискому договору Болгарія визнавала за Румунією територію Південної Добруджі, захоплену в неї Румунією ще 1913 р. під час II Балканської війни.

КоролівствоСХС утворилося шляхом приєднання до Сербії та Чорногорії інших південнослов'янських земель, звільнених від австро-угорського панування. Австрія передалаСХСДалмацию, Словенію, Боснію іГерцеговину, частина провінцій Каринтія іКрайна. Угорщина передавала Хорватію,Славонию і ЗахіднийБанат (разом ізБачкой іСремомобразовивавший областьВоеводину). Болгарія передавала королівствуСХС невеликі округу вздовж своєї західного кордону –Струмицу,Босилеград,Цариброд і Кулу – загальною площею 2,5 тис. кв. км.

Болгарія або Угорщина вважалися державами, програли війну, і тому понесли суттєві територіальних втрат. Так, територія Угорщини після поступок Чехословаччини, Румунії і ніяк королівствуСХС земель, які раніше належали угорської короні, скоротилася більше, аніж тричі, населення – в 2,5 разу. Територія Болгарії скоротилася на 10% через втрату земель, що відійшли Румунії і ніяк королівствуСХС. Крім лідерів, Болгарія передала Греції Західну Фракію іт.о. втратила виходу доЭгейскому морю, хоч і був їй обіцяний державами Антанти (ст. 48 договоруНейи).

Отже, все народи ЦСЄ після війни здобули свою національну державність. Їх нові межі були чітко визначені у відповідних мирних договорах, проте відповідали етнічної й історичною карті і тому призвели до утворення численних протиріч.

Це був насамперед територіальні протиріччя. З'явилися спірні території –Тешинская область (чиТешинская Сілезія, між Чехословаччиною і з Польщею), Судетська область (між Чехословаччиною і Німеччиною), Словаччина (між Чехословаччиною й Угорщиною), Трансільванія (між Угорщиною і Румунією), Далмація (між Югославією і Італією), Македонія (між Югославією, Грецією і),Добруджа (поміж Румунією та Болгарією).

Через перекроювання карти Європи проблему національних меншин, тобто. етнічних чи мовних груп, котрі опинилися поза територією своїх національних держав. Усього по закінченні I Першої світової до 30 млн. чол. стали національними меншинами. Наприклад, з 27 млн. чол. населення Польщі, у 1921 р. третину (10,5 млн. чол.) становили національні меншини – німці, білоруси, українці, литовці, євреї. У той самий час 6,5 млн. поляків жили поза Польщі – у Чехословаччині та Німеччині. У Чехословаччини більше населення (все населення – 13,5 млн. чол.) склали національні меншини – німці (23% країни; компактно мешкали в Судетської області), угорці, поляки, русини. У королівствіСХС частку національних меншин доводилося 15% населення. Пануючою нацією там стали серби (39% населення), що викликало зростання націоналізму в інших народів. З іншого боку, в королівствіСХС загострилися релігійні протистояння між православними (48% населення – серби, чорногорці, македонці), католиками (37% населення – хорвати, словенці) і мусульманами (11% населення –мусульмане-боснийци і албанці, останні склали третій за чисельністю етнос вСХС).

Мирні договори зобов'язали всі країни надати можливість усім жителям рівні політичні та цивільні права, змогу говорити рідною і реально отримувати ньому освіту. Гарантом цього виступала Ліга Націй. Відповідні положення було включені й у конституції всіх інших держав ЦСЄ. Однак у повною мірою де вони виконувалися.

3. Загальні тенденції розвитку країн і народів ЦСЄ в міжвоєнний період

Закінчення I Першої світової призвело до краху Російської, Німецької і Австро-Угорської імперій. Багаторічна національно-визвольну боротьбупокоренних ними народів ЦСЄ завершилася освітою з їхньої руїнах молодих незалежних держав. Були чинники,ускорившие той процес: визнання радянським урядом права поляків створення незалежної держави; сприятлива позиція Антанти особливо Франції, бажала зорієнтувати країни ЦСЄ він; заяву США (пункт 13 в «14 пунктах Вільсона») про нагальність створення незалежної Польщі; історичні традиції державності у Польщі, Чехії, Угорщини, південнослов'янських землях.

У багатьох країн ЦСЄ при владі опинилися буржуазно-демократичні партії. Почався процес демократизації суспільно-політичної сфери, але він багато в чому неміцним й не дуже глибоким. У 1919-21 рр. було прийнято конституції,вводившие республіканський чиконституционно-монархический лад, котрі гарантували основні правничий та свободи громадян. Цим закріплювалися важливі демократичні придбання життя народів ЦСЄ. Найглибше демократизація торкнулася Чехословаччини з Польщею.

Процес демократизації призвела до важливим прогресивним змін у життя країн ЦСЄ. Проте впродовж 1920-х – 30-х рр. переважно цих країн вибухнув криза парламентської демократії, результатом стала заміна демократичних режимів авторитарними диктатурами військового чивоенно-монархического плану. Не були фашистські диктатури (думка радянської історіографії), хоч у країнах (Угорщина, Болгарія) ці режими були схожі з фашистськими за духом та соціальній базі. Причини кризи демократичних систем у країнах ЦСЄ:

· Закріплення в конституціях багатопартійності, парламентаризму, комплексу цивільних права і свободи були ліквідувати багатовікову авторитарну політичну культуру в суспільствах ЦСЄ, відсутність історичних та значною мірою – ментальних демократичні традиції. Позначалося власне середньовічне минуле цих земель й довге перебування на складі абсолютистських монархій Габсбургів, Романових та Гогенцолернів;

·Буржуазно-демократические партії не змогли домогтися широкої масовоъ підтримки своєї політики. Була відсутня міцна соціальна база демократичного режиму (тобто. сформований і численний середній клас). Реформи проводилися вузьким шаром буржуазно-демократичної еліти, яка відчувала сильно тиснуть зліва, із боку комуністичних партій, і правих, із боку консервативних сил,противодействовавших демократизації, – монархії, військових, фінансової олігархії, націоналістичного руху;

· Прогресивні політичні нововведення спиралися на слабку економічну базу. У багатьох країн ЦСЄ все міжвоєнні роки зберігалася нестабільна економічна ситуація, яка знижувала ефективність реформ, посилюючи соціальну напруженість у суспільстві;

· Існували гострі національні і конфесійні протиріччя, які одержали належного рішення. Навпаки, для країн ЦСЄ були характерними жорсткі унітарні тенденції – за умов багатонаціональності і поліконфесійності (наприклад, переважання в усіх галузях чехів у братній Чехословаччині, православних сербів – у Сполученому КоролівствіСХС). Наявні були обмеження прав національних меншин і зростання націоналізму, причому як в панівною національності, і у середовищі національних меншин;

· парламенти часто перетворювалися на говорильню і важливе місцеожесточенной міжпартійної боротьби. Це з мері наростання комплексу проблем будило бажання мас бачити «тверду руку» при владі, здатну швидко і жорстко наведення порядку та намагання встановити «прямі взаємовідносин» влади й народу – без посередництва партій та політиків. У той самий час, недемократичні методи правління найчастіше використовувала і правляча еліта, прагнучи придушити опозиційні і революційні настрої.

Всі ці причини сприяли наростання авторитарних тенденцій у країнах ЦСЄ. Встановлення авторитарних диктатур призвело до згортання реформування і відкочування у області політичного розвитку. Це в демонтажі чи ослабленні багатопартійних парламентських систем. Головними політичними ідеями стали націоналізм, народність, соціальний компроміс, патріархальні моральні цінності. Соціальна підтримка авторитарних режимів була досить широкої, хоча участь народу реальній політичній життя скорочувалася. Опорою авторитарних диктатур були військові й монархічні кола, церква, бюрократія, а чи не масові партії, як і фашистських державах. Вагому, хоча завжди визначальну, роль грав особистісний чинник (як у Польщі, Угорщини, Югославії). У країнах складалися «диктатури без диктаторів», де влади боролися кілька ворогуючі консервативних угруповань.